Розділ 13. Жінка на фотографії

Після пострілу настала тиша. Незвичайна тиша. Та, яка приходить після чогось настільки страшного, що мозок ще не встиг зрозуміти, що саме сталося. Настя стояла посеред бібліотеки. Перед нею — Марта. Її мати. Позаду — Софія, Андрій і Дорошенко. А десь у темряві, за дверима, був той, хто щойно пообіцяв їм усім смерть.

— Не рухайтеся, — тихо сказав Дорошенко.

— Хтось поранений? — прошепотіла Софія.

Ніхто не відповів. Дорошенко дістав ліхтарик. Тонкий промінь ковзнув по кімнаті. Старі стіни, книги в пилюці, перекинутий стілець, порожнє вікно і нікого немає.

— Постріл був звідти, — сказав Андрій.

Він показав на протилежну стіну. Дорошенко підійшов до неї. Провів рукою по каменю.

— Немає кулі.

— Тоді це був не постріл? — запитала Настя.

— Ні.

Дорошенко підняв очі.

— Постріл був.

— Але кулі немає.

— Саме так.

Настя майже не слухала їх. Вона дивилася на Марту. Жінку, яку всі ці роки вважала просто знайомою. Жінку, яка знала, коли Настя прокидається. Коли вона їсть. Коли втомлюється. Жінку, яка кілька разів говорила їй: "Не довіряй нікому в цьому будинку." А тепер виявилося, що вона — її мати.

— Чому? — прошепотіла Настя.

Марта мовчала.

— Чому ти не сказала мені?

— Я хотіла.

— Коли?

— Коли все закінчиться.

Настя гірко засміялася.

— Все закінчиться?

Вона витерла сльози.

— Тут уже люди помирають!

Марта здригнулася.

— Я знаю.

— Ти знала, що Грея вб'ють?

— Ні.

— Знала про Сергія?

— Ні.

— Знала, що мене запросили сюди?

Марта опустила очі.

— Так.

Настя завмерла.

— Тобто ти знала.

— Так.

— І все одно дозволила мені приїхати?

— Я не могла тебе зупинити.

— Могла!

— Ні.

Марта вперше підвищила голос.

— Якби я спробувала тебе зупинити, вони зрозуміли б, що ти моя донька.

Настя замовкла. Марта важко дихала.

— Я вісімнадцять років будувала життя навколо однієї мети, щоб вони ніколи тебе не знайшли.

— А тепер знайшли?

— Так.

Дорошенко підійшов до них.

— Нам треба поговорити.

Настя різко повернулася.

— Вам усім треба було поговорити вісім років тому.

— Якби ми тоді сказали правду, ти б зараз не стояла тут.

— А де б я була?

Дорошенко не відповів.

— Мертва? — запитала Настя.

— Можливо.

— Чудово. — вона нервово засміялася. — Просто чудово.

Андрій тим часом оглядав стіну.

— Тут щось не так.

Софія підійшла до нього.

— Що?

— Подивись.

Він показав на камінь. У ньому була маленька кругла дірка.

— Сюди щось вставляли.

Дорошенко одразу підійшов.

— Відсуньтеся.

Він дістав кишеньковий ніж і обережно провів ним по краю. Камінь трохи піддався. Пролунав клац. У стіні відкрилася маленька ніша. Всередині лежав металевий предмет. Старий ключ і маленький клаптик паперу. Дорошенко взяв його. На папері було написано: "Ключ відкриє лише те, що вже було відкрите."

— Що це означає? — запитала Настя.

Андрій подивився на ключ.

— Я знаю.

Він підійшов до старої шафи. На її боковій панелі були вирізані три маленькі отвори. Один із них був точно такої форми. Андрій вставив ключ. Повернув. Шафа здригнулася. Потім повільно від'їхала вбік. За нею відкрилася невелика кімната. Настя зайшла першою. Всередині не було майже нічого. Лише стіл, стілець, старий магнітофон і десятки конвертів. На кожному було написано ім'я. Грей, Софія, Андрій, Марта, Максим Орлов, Настя.

Вона завмерла.

— Чому тут моє ім'я?

Марта тихо сказала:

— Бо ця кімната була підготовлена для тебе.