Розділ 12. Одинадцятий

Кілька секунд ніхто не говорив. Настя стояла в тісному сховку між кам'яною стіною та старими дерев'яними полицями й намагалася не дихати надто голосно. За стіною ще можна було почути кроки. Хтось ходив повільно тунелем, наче знав, що вони десь поруч. Софія приклала палець до губ. Андрій стояв біля прихованого входу. Він не виглядав наляканим. Навпаки — надто спокійним. Саме це насторожувало Настю найбільше. Нарешті кроки почали віддалятися. Андрій ще кілька секунд не рухався.

— Тепер можна говорити, — прошепотів він.

Настя одразу повернулася до нього.

— Ні.

Він подивився на неї.

— Що?

— Тепер говорити будете ви.

Софія ледь помітно всміхнулася.

— Я ж казала, що вона не відступить.

— І це добре, — відповів Андрій.

— Тоді поясніть мені все.

— Усе?

— Почнімо хоча б із того, чому всі вісім років вважають вас мертвим.

Андрій відвів погляд.

— Тому що я мав померти.

Настя завмерла.

— Що це означає?

— Аварія була справжньою.

— Але ви вижили.

— Так.

— Тоді чому не повернулися?

Він мовчав. Софія відповіла замість нього:

— Бо після аварії Андрій зрозумів, що за ним полюють.

— Хто?

— Люди, які хотіли отримати рукопис.

— Чорний рукопис?

Софія кивнула.

— Так.

Настя подивилася на Андрія.

— І де він?

— Не знаю.

— Ви щойно сказали, що всі вбивають через нього!

— Я сказав, що всі вірять, ніби вбивають через нього.

— Це не одне й те саме.

Андрій уперше посміхнувся.

— Ти швидко вчишся.

Вони вибралися зі сховку лише тоді, коли остаточно переконалися, що тунель порожній. Андрій повів їх іншим коридором. Цей був значно старшим. На стінах виднілися дивні позначки. Різні літери, цифри, хрести. Настя зупинилася біля одного напису. 11.

— Що це?

Андрій не відповів.

— Андрію?

Він повернувся.

— Номер.

— Чий?

— Одинадцятого учасника.

Настя відчула холод у пальцях.

— Того, кого викреслили зі списку?

— Саме його.

— Але хто це?

Андрій довго дивився на неї.

— Ти вже знаєш.

— Ні.

— Знаєш.

— Я ніколи його не бачила.

— Бачила.

Настя мовчала.

Андрій підійшов ближче.

— Ти дивилася на нього щодня.

У голові Насті почали виникати обличчя. Денис, Марта, Богдан, Інспектор.

Вона різко зупинилася.

— Ні...

Софія уважно дивилася на неї.

— Ти зрозуміла?

— Один із тих, хто зараз у маєтку...

— Так.

— Був там у 2018 році.

— Так.

— Але його ім'я прибрали.

Андрій кивнув.

— Чому?

— Бо офіційно його там не було.

— Тоді хто він?

Андрій не відповів. Натомість дістав із кишені старий конверт. Він був пожовклим, краї обгоріли.

— Тут відповідь.

Настя простягнула руку, але перш ніж вона торкнулася конверта, Андрій сказав:

— Якщо відкриєш його, назад дороги вже не буде.

Настя подивилася йому прямо в очі.

— У мене її давно немає.

Вона відкрила конверт. Усередині лежав один аркуш. Цілиий список. Одинадцять прізвищ. Перші десять були їй знайомі, а одинадцяте… Настя перестала дихати. Там було написано: Максим Орлов. Вона підняла очі.

— Інспектор?

Софія мовчала. Андрій кивнув.

— Так.

Настя перечитала ім'я. Потім ще раз. Усе раптом стало на свої місця. Зміна прізвища. Його знання про Грея. Його дивна реакція на старі фотографії. Його небажання говорити про 2018 рік і напис у тунелі. Не довіряй тому, хто веде розслідування.