Розділ 11. Та, яку всі вважали мертвою

Фотографія лежала на столі. Настя не могла відвести від неї погляду. Така сама до останньої подряпини, яку знайшли в кишені куртки. Тільки одна деталь була іншою. На зворотному боці з'явився новий напис.

"Вона чекатиме сьогодні."

Настя перевернула фотографію ще раз. Нічого. Лише це коротке речення.

— Ти зблідла, — тихо сказав Роман.

Настя швидко сховала фотографію.

— Нічого.

— Ти вже кілька днів кажеш "нічого", хоча щось явно відбувається.

Вона не відповіла. Якби вона зараз розповіла про напис, усі знову вирішили б, що вона вигадує.

  Після похорону поліцейського Сергія маєток остаточно змінився. Навіть ті, хто ще вірив, що все скоро закінчиться, тепер мовчали. За вечерею майже ніхто не розмовляв. Інспектор виглядав виснаженим. Він наказав нікому не виходити з будинку після десятої вечора. Настя слухала мовчки. Вона вже знала, що не послухається. 

  Годинник показував без десяти одинадцять. Коридори спорожніли. Настя тихо відчинила двері своєї кімнати. Фотографія лежала в кишені куртки. Вона прямувала до старої хатинки. Саме там усе почалося і саме туди її, схоже, хтось кликав. Ліс був незвично тихим. Навіть вітер стих. Лише сухе листя шаруділо під ногами. Коли Настя підійшла до хатинки, двері вже були відчинені. Цього разу вона не вагалася. Усередині було порожньо, але на столі лежала запалена гасова лампа і ще одна записка.

"Не бійся."

Настя повільно опустила записку. Позаду почувся голос.

— Я знала, що ти прийдеш.

Настя різко обернулася. Біля входу до підземного проходу стояла жінка. Темне волосся спадало на плечі. Світлий плащ був мокрим від дощу. Обличчя втомлене, але саме його Настя бачила на десятках фотографій. Софія. Кілька секунд вони просто дивилися одна на одну.

— Ти...

Софія сумно усміхнулася.

— Так. Я жива.

— Вони шукають тебе.

— Знаю.

— Чому ти ховаєшся?

Софія мовчала.  Потім тихо сказала:

— Бо якщо я повернуся відкрито, загине ще більше людей.

Настя відчула, як холод пробіг по спині.

— Уже загинули троє.

— Саме тому я й ховаюсь.

— Хто їх убиває?

Софія повільно похитала головою.

— Якби все було так просто...

— Ти знаєш убивцю?

— Знаю.

Настя затамувала подих.

— Хто він?

Софія зробила крок ближче.

— Якщо я назву ім'я зараз, ти мені не повіриш.

— Повірю.

— Ні.

Її голос був спокійним.

— Бо ти, як і всі інші, бачиш лише те, що відбувається зараз, а відповідь залишилася в минулому.

— Розкажи мені про 2018 рік.

Софія заплющила очі.

— Це був не конкурс.

Настя насупилася.

— Що?

— Принаймні не тільки конкурс.

— Я не розумію.

— Нас усіх запросили сюди під різними приводами. Комусь пообіцяли контракт. Комусь гроші. Комусь славу, але справжня причина була іншою.

— Якою?

— Грей шукав одну людину.

Настя мовчала.

— Одну конкретну людину серед одинадцяти письменників.

— Навіщо?

— Бо ця людина вже тоді вбила.

Серце Насті забилося швидше.

— На конкурсі був убивця?

— Так.

— І Грей це знав?

— Майже.

— А що сталося потім?

— Він помилився.

— У чому?

— Він звинуватив не ту людину. — Софія гірко всміхнулася.

Настя відчула, як земля ніби пішла з-під ніг.

— Невинну?

— Так.

— І що було далі?

— Через три дні ця людина загинула.

Настя згадала фотографію. "За три дні до його смерті." Усе починало складатися.

— Отже, переможець...

— Не був убивцею.

— Але його смерть...

— Не була випадковою.

Настя мовчала. У голові вирувало занадто багато думок.

— Чому ти не розповіла цього поліції?