Розділ 10. Голос під землею

Настя завмерла біля входу до підземного проходу. Дощ продовжував барабанити по даху старої хатинки, але тут, під землею, панувала майже моторошна тиша. Лише десь попереду ледь чутно лунав жіночий голос. Це Софія. Настя була майже впевнена в цьому. Вона зробила крок уперед. Потім ще один. Кам'яні сходи вели вниз, у темряву. Чим глибше вона спускалася, тим холоднішим ставало повітря. Здавалося, цей прохід існував дуже давно. Можливо, навіть довше за сам маєток. Стіни були вкриті тріщинами. Подекуди зі стелі звисало коріння дерев, а голос ставав дедалі виразнішим. Настя не могла розібрати слів. Лише окремі уривки.

— ...не повинно було статися...

— ...я не хотіла...

— ...вони не зрозуміють...

Потім пролунав ще один голос. Чоловічий. Тихий. І від цього Настя відчула, як по шкірі пробігли мурашки. Вона не впізнала його. Коридор закінчився старими дерев'яними дверима. Світло просочувалося крізь щілини. Настя обережно наблизилася. Голоси були вже зовсім поруч. Вона притулилася до дверей.

— Вони починають здогадуватися, — сказала жінка.

— Нехай.

— Це небезпечно.

— Уже занадто пізно зупинятися.

— А якщо вона знайде документи?

Запала коротка тиша.

— Не знайде.

— Ти занадто впевнений.

— Бо я знаю, де вони.

Настя затамувала подих. Про які документи йшла мова? І хто цей чоловік? Вона обережно зазирнула у щілину і завмерла. У кімнаті стояла Софія. Тепер Настя бачила її обличчя чітко, але чоловік стояв спиною. Капюшон приховував голову. Вона не могла його впізнати. Раптом під ногою тріснула маленька гілка. Звук був майже нечутним, але його вистачило. Чоловік різко обернувся.

— Хтось тут є!

Настя кинулася бігти. Позаду грюкнули двері. Почулися кроки. Набагато швидші за її власні. Вона бігла коридором, ледве не падаючи на слизькому камені. Позаду хтось наближався. Ще кілька секунд — і її наздоженуть. Раптом коридор звернув убік. Настя пірнула за ріг і помітила невелику нішу в стіні. Вона миттєво сховалася всередині. Кроки промчали повз. Один. Другий. Потім настала тиша. Настя не рухалася ще кілька хвилин. Серце калатало так сильно, що їй здавалося, його чути на весь тунель. Коли вона нарешті повернулася до маєтку, була майже п'ята ранку. Вона промокла до нитки та була абсолютно впевнена лише в одному. Софія працює з кимось. З кимось із мешканців маєтку. На сніданку Настя вирішила все розповісти. Вона більше не могла мовчати.

— Я бачила Софію.

Усі підняли голови.

Знову.

Марта важко зітхнула.

— Насте...

— Ні, вислухайте мене.

Вона швидко переказала все, що сталося. Підземний прохід. Хатинку. Розмову. Чоловіка в капюшоні. Коли вона закінчила, у кімнаті запала тиша. Першим заговорив Богдан.

— Тобто ти знову бачила Софію?

— Так.

— І знову без жодного доказу?

Настя стиснула зуби.

— Я знаю, що бачила.

— Ми всі знаємо, що ти в це віриш.

— Це не одне й те саме.

Інспектор мовчав найдовше. Потім сказав:

— Якщо прохід існує, ми його знайдемо.

— Він існує.

— Перевіримо.

Але Настя відчула, що навіть він їй не повірив.

  Того ж дня почалися пошуки. Поліцейські обстежили хатинку. Потім територію навколо. Потім підвал, але проходу не знайшли. Нічого. Коли інспектор повернувся, його обличчя було похмурим.

— Там немає жодних дверей.

— Є!

— Ми перевірили все.

— Ви щось пропустили.

— Насте.

У його голосі з'явилася втома.

— Там нічого немає.

Вона ледь стрималася. Тепер навіть факти були проти неї. Того вечора Роман сам підійшов до неї. Вони стояли на терасі. Над лісом повільно заходило сонце.

— Ти справді впевнена?

— Так.

—Точно?

— Так.

Роман задумався.

— Тоді я тобі вірю.

Настя здивовано подивилася на нього.

— Серйозно?

— Ти помилялася раніше, але ніколи не вигадувала.

Вперше за багато днів хтось став на її бік. 

  Уночі вони вирішили перевірити хатинку разом. Лише удвох. Близько опівночі вони вийшли з маєтку. Ліс здавався ще темнішим, ніж зазвичай. Вітер хитав гілки дерев. Десь далеко каркала ворона. Коли вони дісталися хатинки, Настя одразу помітила щось дивне. Двері були прочинені. Учора вона точно їх зачиняла.

— Бачиш?