Розділ 9. Коридор без виходу

Настя не могла відірвати погляд від старої карти. Підземний коридор. Він був позначений тонкою лінією, майже стертою часом. Якби вона не придивилася уважно, то ніколи б його не помітила. Коридор починався під бібліотекою. Проходив під усім маєтком і закінчувався біля мисливської хатинки в лісі. Саме там нещодавно знайшли архів із документами 2018 року. Це не могло бути збігом. Настя швидко згорнула карту. Цього разу вона не збиралася нікому розповідати про свою знахідку. Минулого разу їй не повірили. Більше вона такого не допустить. Тієї ночі будинок заснув рано, або принаймні робив вигляд. Після всіх подій останніх днів люди почали уникати одне одного. Розмови стали короткими. Погляди — підозрілими. Кожен боявся сказати зайве. Настя зачекала до другої години ночі. Потім тихо вийшла зі своєї кімнати. У коридорах було темно. Лише зрідка мерехтіли настінні лампи. Вона безшумно спустилася до бібліотеки. Старі двері скрипнули. Всередині було порожньо. Настя підійшла до книжкової шафи, за якою ховався таємний прохід. Натиснула на прихований механізм. Пролунав знайомий клац. Шафа відсунулася. Попереду відкрилися сходи. Через кілька хвилин вона вже рухалася підземним тунелем. Ліхтарик телефону освітлював лише кілька метрів попереду. Стіни були вологими. Зі стелі падали краплі води. Коридор здавався нескінченним. Час від часу Насті здавалося, що вона чує чужі кроки, але щоразу навколо була лише тиша. Минуло близько двадцяти хвилин і раптом коридор роздвоївся. Настя зупинилася. На карті цього не було. Лівий прохід вів далі вниз. Правий — трохи вгору. Вона вагалася. І саме тоді помітила сліди. Свіжі. У пилюці. Хтось проходив тут зовсім недавно. Причому не один раз. Настя пішла за ними. Прохід закінчився металевими дверима. На диво новими. Наче їх встановили кілька років тому. Настя обережно натиснула на ручку. Двері відчинилися. Вона завмерла. Перед нею була невелика кімната освітлена лампою. На столі лежали документи, комп'ютер, кілька папок і десятки фотографій. Настя зробила крок уперед. Потім ще один. На фотографіях усі були учасники конкурсу. Грей, Марта, Денис, Богдан, Роман, абсолютно усі. Були навіть фотографії, зроблені останніми днями. Хтось стежив за ними. Раптом вона почула кроки десь поруч. Настя швидко вимкнула ліхтарик і сховалася за шафою. Через кілька секунд двері відчинилися. До кімнати зайшла людина. Настя бачила лише силует. Високий. У темному пальті. Той самий незнайомець. Він поклав на стіл нову фотографію. І сів за комп'ютер. На екрані спалахнув список імен. Настя напружилася. Навпроти деяких прізвищ стояли позначки. Біля Грея — хрестик. Біля місіс Гамільтон — хрестик. Біля Романа — червона позначка. А біля ще одного імені… Настя відчула, як завмирає серце. Навпроти Дениса стояла сьогоднішня дата. Незнайомець раптом підняв голову. Наче щось почув. Настя затамувала подих. Кілька секунд він сидів нерухомо. Потім різко підвівся і рушив до її схованки. Настя відчула паніку. Ще кілька кроків і він її побачить, але в цей момент десь далеко пролунала сирена поліцейської машини. Незнайомець зупинився. Вилаявся і швидко вийшов із кімнати. Двері зачинилися. Настя залишилася сама. Минуло кілька хвилин, перш ніж вона наважилася вийти. На столі лежала фотографія. Остання фотографія. Вона взяла її до рук. І відразу зблідла. На знімку був Денис. Сьогодні ввечері біля входу до зимового саду. На звороті було написано лише три слова:

"Він уже знає."

Настя кинулася назад до маєтку. Вона бігла майже всю дорогу не помічаючи ні втоми, ні страху. У голові крутилася лише одна думка: потрібно знайти Дениса. Негайно.

  Коли вона повернулася, годинник показував третю ночі. Маєток був темним. Тихим. Занадто тихим. Настя побігла до кімнати Дениса. Постукала. Ніхто не відповів. Ще раз. Тиша. Вона натиснула на ручку. Двері були незамкнені. Кімната порожня. Ліжко не застелене. Світло вимкнене. Дениса не було. Через кілька хвилин на ноги підняли весь маєток. Інспектор вислухав Настю дуже уважно. Цього разу навіть не перебивав.

— Ви впевнені щодо дати?

— Так.

— Абсолютно?

— Абсолютно.

Дорошенко мовчки подивився на годинник.

Потім наказав:

— Обшукуємо будинок. Знову.

Пошуки тривали майже годину. Безрезультатно. Дениса ніде не було. І коли напруга вже досягла межі, з другого поверху почувся крик. Усі кинулися туди. Двері однієї з покинутих кімнат були відчинені і саме там вони знайшли Дениса. Він сидів на підлозі. Живий, але смертельно переляканий. Його руки тремтіли. Обличчя було білим як крейда.

— Денисе!

Він повільно підняв голову. Подивився на присутніх. І прошепотів:

— Я бачив його.

— Кого?

— Господаря конкурсу.

У кімнаті стало тихо. Настільки тихо, що було чути вітер за вікнами.

— Це неможливо, — сказав Роман — він мертвий.

— Ні.

Денис похитав головою.

— Я бачив його десять хвилин тому і він сказав мені дещо.

— Що саме?