Розділ 5. Людина без імені

Після смерті місіс Гамільтон ніхто більше не намагався вдавати спокій. У великій вітальні панувала атмосфера, схожа на ту, що буває перед грозою. Люди говорили пошепки, підозріло поглядали одне на одного і здригалися від кожного звуку. Тепер убивця вдарив удруге. І цього разу він убив людину, яка знала маєток краще за всіх. Інспектор Дорошенко стояв біля каміна. На столі перед ним лежали фотографія Софії, знайдена в архіві, та записка з кімнати місіс Гамільтон. «Вона знала, хто бреше.» Саме ця фраза не давала йому спокою.

— Я хочу поставити всім одне питання, — сказав він.

Ніхто не відповів.

— Чи знав хтось із вас місіс Гамільтон до приїзду сюди?

Присутні переглянулися.

— Ні, — відповіла Марта.

— Вперше її бачу, — сказав Роман.

Інші підтвердили те саме. Лише Настя мовчала. Інспектор одразу це помітив.

— Міс Мороз?

Настя підняла голову.

— Я не знала її особисто.

— Але?

— Мені здається, я бачила її фотографію раніше.

Усі повернулися до неї.

— Де саме?

— Не пам'ятаю.

Настя потерла скроні.

— Це було давно. Можливо, в інтернеті. Можливо, в якійсь статті.

— Ви впевнені?

— Ні.

І саме це лякало її найбільше. Обличчя місіс Гамільтон здавалося знайомим. Наче вона вже була частиною якоїсь історії. Історії, яку Настя колись читала. Після опівдня інспектор вирішив оглянути архів ще раз. Тепер разом із ним пішли Настя, Марта та Роман. Решту попросили залишитися у вітальні. Дощ нарешті припинився. Але будинок залишався похмурим. Коридори здавалися темнішими, ніж учора. Наче сам маєток почав приховувати свої секрети. Коли вони увійшли до архіву, інспектор одразу підійшов до коробки, яку Настя помітила на фотографії Софії. На кришці справді було написано:

«Справжня особа переможця».

— Відкривайте, — тихо сказала Марта.

Інспектор зняв кришку. Усередині лежала лише одна папка. Товста. Пожовкла від часу. На ній не було імені. Тільки цифра. «11». Усі мовчали.

— Нас було десятеро, — нарешті сказав Роман.

— Саме так, — відповів інспектор.

Він відкрив папку. Перші сторінки були порожніми. Потім з'явилися машинописні записи. Настя нахилилася ближче. І прочитала перший рядок. «Одинадцятий кандидат не повинен був брати участь у конкурсі.» У кімнаті стало тихо.

— Що це означає? — прошепотіла Марта.

Інспектор продовжив читати. «Його ім'я було вилучене з офіційних документів після інциденту 2018 року.» Наступна сторінка. «Організатори погодилися приховати справжню особу учасника.» Ще сторінка. «Якщо інформація стане публічною, конкурс буде знищено.» Роман нервово засміявся.

— Це якийсь абсурд.

— Чому? — запитала Марта.

— Бо нас десятеро.

— Тепер.

Роман замовк. Усі подумали про Софію. Зниклу учасницю. Чи була вона справді Софією Коваль? Повернувшись до вітальні, вони застали суперечку. Денис і літній письменник Богдан Левченко майже кричали один на одного.

— Ти був біля кімнати місіс Гамільтон!

— Брехня!

— Я бачив тебе!

— Тоді чому не сказав учора?

— Бо думав, що помилився!

— А тепер уже не думаєш?

Інспектор різко втрутився:

— Тихо!

Обидва замовкли.

— Почнемо спочатку.

Виявилося, що близько одинадцятої вечора Богдан справді ходив другим поверхом. Але пояснював це безсонням.

— Ви когось бачили?

— Так.

— Кого?

— Жінку.

Усі завмерли.

— Яку жінку?

— Не знаю.

— Це була місіс Гамільтон?