Розділ 4. Архів забутих історій

Дощ не припинявся всю ніч. Краплі билися об старі вікна маєтку, наче хтось зовні наполегливо просився всередину. О десятій вечора інспектор Дорошенко зібрав усіх у головному холі.

— Ми йдемо до архіву, — коротко повідомив він.

— Зараз? — здивувався Денис.

— Якщо записка не бреше, там можуть бути відповіді.

— А якщо це пастка? — запитала Марта.

— Тоді ми дізнаємося і це.

Ніхто не заперечував. Усі розуміли: вони зайшли надто далеко, щоб зупинитися. Архів знаходився в найстарішій частині маєтку. Про нього майже ніхто не знав. Місіс Гамільтон провела їх вузьким коридором, схованим за книжковою шафою у східному крилі.

— Я працюю тут дванадцять років, — сказала вона, тримаючи ліхтарик, — але була тут лише двічі.

— Чому? — поцікавилася Настя.

— Містер Грей не любив, коли хтось заходив сюди.

Вони спустилися кам'яними сходами. Повітря стало холоднішим. Старі лампи ледве освітлювали шлях. Наприкінці сходів знаходилися важкі дубові двері. На них висів старовинний замок. Інспектор вставив ключ, який знайшли серед речей Грея. Пролунав глухий клац. Двері повільно відчинилися. Архів виявився величезним. Сотні коробок стояли вздовж стін. Полиці були заставлені папками. Деякі документи виглядали старшими за самих присутніх.

— Господи... — прошепотів Денис.

Настя повільно оглядала приміщення. І раптом помітила щось дивне. На дальньому столі лежала свіжа папка. Не запилена. Не стара. Наче її поклали сюди зовсім недавно.

— Там щось є.

Усі підійшли ближче. На обкладинці було написано лише одне слово:

"УЧАСНИКИ".

Запала тиша. Інспектор відкрив папку. Всередині лежали десять досьє. Рівно десять. На кожного письменника.

— Отже, він справді збирав інформацію про нас, — тихо промовив Роман.

Інспектор витягнув першу папку. На ній було написано:

"РОМАН КЛИМ".

Роман помітно напружився.

— Читайте, — сказав він.

Інспектор відкрив досьє. Перші сторінки містили звичайні біографічні дані. Потім почалися вирізки з газет. І раптом усі побачили заголовок:

"Молодий письменник звинувачений у плагіаті".

У кімнаті стало тихо. Роман зблід.

— Це брехня.

— То стаття неправдива? — запитала Марта.

— Справу закрили.

— Але розслідування було.

Роман нічого не відповів. Наступною була папка Марти. Усередині лежали судові документи. Інспектор уважно переглянув кілька сторінок. Потім підняв очі.

— Шість років тому ви проходили свідком у справі про загибель людини.

Марта різко випрямилася.

— Це не секрет.

— Але ви ніколи не згадували про це в інтерв'ю.

— Бо це не має стосунку до моїх книжок.

— Можливо, для містера Грея мало.

Марта більше нічого не сказала. Але Настя помітила, як її руки трохи тремтіли. Досьє за досьє. Сторінка за сторінкою. У кожного виявлялося щось приховане. Старі борги. Скандали. Брехня. Судові справи. Конфлікти. Люди, які намагалися створити себе заново, раптом побачили власне минуле на пожовклому папері. І що довше тривав перегляд, то сильніше змінювалася атмосфера. Тепер вони дивилися одне на одного зовсім інакше. Настя перегортала власне досьє. Там майже нічого не було. Лише кілька статей про її ранній успіх. І один конверт. Без написів. Вона відкрила його. Всередині лежала фотографія. Настя завмерла. На фото була Софія Коваль. Жива. Вона стояла саме в цьому архіві. Позаду неї виднівся настінний годинник. Дата на знімку показувала: Два дні тому.

— Інспекторе...

Усі повернулися до неї. Настя простягнула фотографію.

— Що це означає?

Дорошенко уважно розглянув знімок. Його обличчя стало серйозним.

— Це означає, що Софія була тут ще до початку конкурсу.

— Але навіщо?

— Хороше питання.

Раптом почувся гуркіт. Наче щось важке впало на верхньому поверсі. Усі здригнулися.

— Ви чули? — прошепотіла місіс Гамільтон.