Розділ 3. Лист без підпису

 Настя перечитала записку вже втретє.

«Грей збирався викрити не одного з нас. Він збирався викрити всіх.»

Нижче:

«Наступна смерть буде сьогодні вночі.»

Кілька хвилин вона просто дивилася на аркуш. Потім зачинила двері на ключ. Уперше від початку конкурсу вона по-справжньому відчула страх. Не той страх, який виникає під час читання детективу. А справжній. Той, що з'являється, коли розумієш: убивця знаходиться зовсім поруч. І він може зараз стояти за стіною. Наступного ранку записка вже лежала на столі інспектора Дорошенка. Усі письменники знову зібралися у великій вітальні. Тепер їх було дев'ятеро. Софія Коваль досі не знайшлася. Її відсутність стала ще тривожнішою після нічного попередження. Інспектор повільно пройшовся кімнатою.

— Учора ввечері хтось підкинув міс Мороз цю записку.

Він підняв аркуш.

— Хто це зробив?

Мовчання.

— Чудово, — сказав він. — Тоді запитаю інакше. Хто після опівночі залишав свою кімнату?

Кілька людей переглянулися. Першим заговорив Роман Клим.

— Я виходив близько дванадцятої.

Усі повернулися до нього.

— Не дивіться так. Я письменник. Маю звичку гуляти перед сном.

— Де саме ви гуляли? — запитав інспектор.

— У західному коридорі.

— Хтось може це підтвердити?

Роман усміхнувся.

— Якби хтось мене бачив, це була б не дуже самотня прогулянка.

Дехто нервово засміявся. Але інспектор залишився серйозним.

— А ви, міс Вельдер?

Марта спокійно підняла голову.

— Я працювала над рукописом до другої ночі.

— У кімнаті?

— Так.

— Свідки?

— На жаль, ні.

— Дуже зручно, — пробурмотів хтось.

Марта навіть не озирнулася.

Після допитів атмосфера стала ще напруженішою. Тепер кожне слово мало прихований зміст. Кожен погляд здавався підозрілим. За обідом майже ніхто не розмовляв. Нарешті Богдан Левченко грюкнув виделкою по столу.

— Так більше не може тривати!

Усі здригнулися.

— Ми поводимося так, ніби вже винесли вирок один одному.

— А хіба ні? — холодно запитала Марта.

— Ви постійно когось підозрюєте.

— Бо серед нас убивця.

— Ви так говорите, наче вже знаєте хто.

Марта подивилася на нього.

— А ви нервуєте так, ніби боїтеся, що знаю.

Стільці заскрипіли. Напруга раптом стала майже фізичною.

— Досить! — різко сказав інспектор.

У кімнаті запала тиша.

— Якщо ви хочете допомогти розслідуванню, почніть говорити правду. Інакше хтось справді може не дожити до кінця цього конкурсу.

Того ж дня криміналісти завершили обшук бібліотеки. Близько четвертої години інспектор скликав усіх. Він тримав у руках невеликий чорний блокнот.

— Ми знайшли це в потаємній шухляді письмового столу містера Грея.

Кілька людей подалися вперед.

— Це його особисті записи.

— І що там? — запитала Настя.

Інспектор відкрив блокнот.

— Схоже, він справді збирав інформацію про кожного учасника конкурсу.

Тиша.

— Що саме? — тихо промовив Денис.

— Поки що не знаю.

— Чому?

— Бо більшість сторінок вирвано.

Усі завмерли.

— Вирвано?

— Саме так.

Інспектор перегорнув блокнот. Майже всі аркуші були акуратно видалені. Залишилося лише кілька сторінок. На першій було написано: