Розділ 2. Замкнена бібліотека

Крик пролунав о сьомій ранку. Він був таким пронизливим, що його почули навіть у найдальших кімнатах маєтку. За кілька секунд коридори «Вестервуда» наповнилися кроками. Письменники вибігали зі своїх кімнат, на ходу накидаючи піджаки й светри. Крик належав покоївці. Вона стояла біля дверей бібліотеки, бліда як крейда, і тремтячою рукою показувала всередину.

— Там... там...

Ніхто не наважувався зайти першим. Нарешті Роман Клим відчинив двері ширше. І застиг. Усі побачили те саме. Едвард Грей лежав біля письмового столу. Його голова була неприродно повернута набік. На темному килимі розтікалася тонка смуга крові. Кілька секунд панувала абсолютна тиша. Потім хтось важко видихнув.

— Боже мій...

— Він мертвий?

— Викликайте поліцію!

— Ніхто нічого не чіпає! — раптом різко сказала Марта.

Усі здивовано повернулися до неї.

— Якщо це вбивство, будь-який предмет може бути доказом.

Роман гірко усміхнувся.

— Дивно спокійна реакція.

— А яка реакція тебе б задовольнила? Істерика?

Він промовчав. Бібліотека виглядала майже недоторканою. Величезні полиці тягнулися до самої стелі. Книги стояли рівними рядами. На столі лежала відкрита книга. Поруч — перекинутий келих. І все. Жодних ознак боротьби. Жодного розбитого скла. Жодного безладу. Наче смерть прийшла сюди тихо і без попередження. Через двадцять хвилин усі сиділи у великій вітальні. Ніхто не торкався сніданку. Навіть кава залишалася недопитою.

— Поліція вже їде, — повідомила керуюча маєтком місіс Гамільтон.

Її голос залишався дивовижно спокійним.

— До їхнього прибуття я прошу всіх залишатися тут.

— Ми під замком? — запитав один із письменників.

— Якщо серед нас убивця, то це цілком логічно, — відповіла Марта.

У кімнаті стало ще тихіше. Це були перші слова, які хтось вимовив уголос. Убивця. Не нещасний випадок. Не серцевий напад. Убивця. І він сидів десь поруч.

— Учора ввечері він сказав, що знає наші секрети.

Голос молодого письменника Дениса порушив мовчання.

— Ви ж пам'ятаєте?

— Усі пам'ятають, — відповіла Марта.

— Може, це якось пов'язано?

— Ти хочеш сказати, що хтось убив його через шантаж? — запитав Роман.

— А хіба це неможливо?

Роман задумався. Ніхто не відповів. Бо кожен подумав про одне й те саме. А якщо він справді щось знав? Щось таке, що не мало стати відомим іншим? Настя Мороз, наймолодша учасниця конкурсу, сиділа мовчки. Вона майже не брала участі в розмові з моменту приїзду. Проте зараз уважно спостерігала за всіма. І помітила дещо дивне. Літній письменник Богдан Левченко нервово постукував пальцями по столу. Марта занадто часто дивилася у вікно. Роман виглядав роздратованим більше, ніж наляканим. А ще… Одне крісло було порожнім.

— Нас же було десятеро? — раптом сказала вона.

Усі підняли голови.

— Так, — відповіла місіс Гамільтон.

— Тоді де Софія?

На мить запала тиша. Потім кілька людей озирнулися. Справді. Софії Коваль не було.

— Можливо, вона ще у своїй кімнаті.

— Після такого галасу?

— Це дивно.

— Дуже дивно.

Місіс Гамільтон негайно піднялася.

— Я перевірю.

Минуло десять хвилин. Коли вона повернулася, її обличчя було ще блідішим, ніж раніше.

— Її немає.

— Що означає немає? — різко запитав Роман.

— Кімната порожня.

— Вона поїхала?

— Її валіза залишилася.

Тепер усі остаточно втратили спокій. Один убитий. Одна зникла. І жодних відповідей. Поліція прибула близько дев'ятої ранку. Інспектор Максим Дорошенко справляв враження людини, яку важко здивувати. Високий. Сивуватий. З уважними очима. Він вислухав короткий переказ подій і відразу попрямував до бібліотеки. За ним рушили криміналісти. Минуло майже сорок хвилин, перш ніж він повернувся. Усі чекали.

— Ну? — не витримав Роман.