Розділ 5

Ліля : 

Все сталося зовсім не так, як ми планували з мамою, але набагато краще! Замість міських доріг та очікування машини, наше щастя прийшло через звичайну пішу прогулянку.

Сьогодні до нас у гості завітав дідусь. Коли настав час проводжати його назад до Проківки, ми зібралися всією сім’єю. Мама зібрала дідусеві трохи їжі в дорогу, і ми вирушили в путь. Ми йшли й йшли, розмовляючи про все на світі, аж поки перед нами не з’явилися будинки Проківки.

Біля одного з будинків ми зупинилися і... я затамувала подих. Здавалося, там було тварин навіть більше, ніж у нашому Бірюзовому домі! Навколо крутилися і коти, і собаки, а серед них — двоє маленьких цуценят.

Одне з них було вугільно-чорним клубочком. Я подивилася на нього, і моє серце одразу тьохнуло: «Це він. Це і є наш Шарік». Ми взяли його на руки, і саме в цей момент уся історія довгого очікування закінчилася, поступившись місцем великому щастю.

Коли ми нарешті переступили поріг нашого дому, малюк опинився на великому червоному килимі в кімнаті. На руках він здавався просто крихітним чорним клубочком, але варто було опустити його на підлогу, як він одразу сів і почав роззиратися навколо своїми цікавими оченятами.

— Подивіться, він же так схожий на нашу Мушку! — вигукнула я, розглядаючи його маленькі руді лапки та підпалини на мордочці. — Тільки зовсім ще малесенький!

Шарік сидів посеред кімнати, кумедно підібгавши хвостика, і зацікавлено вивчав ноги та капці всіх присутніх. Навколо стояли ми з Кетті, спостерігаючи за кожним його рухом. Він виглядав як маленький, відважний мандрівник, який ще не зовсім розуміє, куди потрапив, але вже готовий підкорювати цей новий світ.

— Ну що, Шаріку, ласкаво просимо в родину, — прошепотіла я, відчуваючи, як серце наповнюється теплом. Наше довге очікування завершилося на цьому самому килимі.

Варто було Шаріку зробити перші кроки по килиму, як наш дім зустрів його повною гамою емоцій. Першою свій голос подала Мушка. Вона зажмурилася і так сильно загавкала, що її гавкіт луною рознісся по всій передхаті! Вона ніби заявляла свої права на територію і відразу вчила малого дисципліні. Шарік аж присів від такого прийому, але вушками залів підбадьорливо.

А от Рижику вся ця суєта взагалі не сподобалася. Наш річний рудий господар подивився на це маленьке чорне непорозуміння, яке збиралося досліджувати його кутки, фиркнув і миттєво втік туди, куди великі лапи цуценяти точно не дістануть.

— Ну нічого, — сміялася я, заспокоюючи Мушку і позираючи в бік, куди сховався кіт. — Білик колись теж приймав нас поступово. Мине кілька днів, Мушка звикне, Рижик повернеться зі своєї схованки, і вони обов'язково стануть найкращими друзями.

Головне — Шарік уже тут. І наше велике травневе диво нарешті сидить на нашому килимі .