Розділ 3

Ліля : 

Четвер у школі тягнувся повільно, ніби густий мед. Я  сиділа за партою, автоматично записуючи тему уроку, але її ручка раз у раз виводила на берегах зошита не формули, а маленькі літери: «Ш. А. Р. І. К.». Кожна буква здавалася мені важливою, ніби вона викарбовувала ім’я майбутнього друга на самому часі.

Навколо вирувало звичне шкільне життя: хтось сміявся на задній парті, вчителька пояснювала складну тему, а за вікном весняне сонце знову заливало світлом шкільне подвір’я. Я подивилася на сонячного зайчика, що тремтів на дошці.

«Цікаво, — подумала я , — а Шарік зараз теж бачить це сонце? Чи він грається десь у травичці, ще не знаючи, що за кілька днів його забере велике бірюзове авто?»

— Лілю, ти з нами? — голос вчительки повернув мене до реальності.

— Так, я тут, — відповіла я , швидко ховаючи малюнок песика під підручником.

Але насправді я  була вже там — у наступному вівторку. Я уявляла, як відкриються дверцята машини, і цей тиждень очікування нарешті закінчиться.

На перерві я зустрілася з катею. Ми йшли коридором, і я нарешті поділилася тим, що було на серці.

— Його не було в цей вівторок, — тихо сказала я . — Мама об’їхала все місто, але порожньо.

Катя зупинилася і підбадьорливо глянула на мене:

— Не засмучуйся. Значить, твій Шарік просто ще не народився для того, щоб зустріти тебе саме тоді. Він чекає на вівторок, як і ти.

Ці слова надали мені сили. Повертаючись до класу, я  вже не сумувала. Я почала планувати. В моїй голові вибудовувався чіткий графік: п’ятниця — підготовка, субота та неділя — допомога в Бірюзовому домі . 

Я  знала, що в «добрі руки» потрапляють особливі собаки. Ті, хто вміє бути вдячним. Ті, хто стає справжнім членом сім’ї. Я  уявила, як Мушка спочатку буде трохи ревнувати, але потім вони разом гасатимуть двором.

Вечір у Бірюзовому домі після школи обіцяв бути затишним. Я вирішила, що сьогодні я обов'язково перевірю, чи достатньо м'яка та стара ковдра, яку ми  з Кетті  приготували. Кожен такий маленький крок робив наступний вівторок реальнішим.

«Чекай мене, Шаріку, — шепотіла я , закриваючи шкільний щоденник. — Я вже рахую дні».