Розділ 1

Ліля : 

Останній дзвоник сьомого уроку пролунав як переможний марш. Поки клас заповнювався шумом розмов, Я  вже закидала рюкзак на плече. Мої думки були далеко за межами школи — вони летіли до Бірюзового дому, куди сьогодні мала повернутися мама. Мама поїхала до міста на автомобілі, а це означало, що вона могла привезти не просто песика, а цілий «собачий посаг»: лежанку, миски та іграшки.

Дорога додому здавалася мені нескінченною.Я  прискорювала крок, майже переходячи на біг, а в голові ритмічно стукала її нова пісня:

— «Шарік, Шарік, маленький песик... Я тебе чекаю... Мій гавкун... Я уже тебе люблю...»

Я підняла очі до неба. Воно було неймовірним — чистим, глибоким і таким світлим, ніби його щойно вмили весняною росою. «Це знак, — думала я . — Під таким небом машина мами просто не може повернутися порожньою. Сьогодні в нашому домі з'явиться новий мешканець».

Я вже бачила це в уяві: ось вона підходить до воріт, бачить знайоме авто, а з вікна машини визирає цікава чорна мордочка з вушками-гудзиками. Я  уявляла, як мама відчинить дверцята, і маленький Шарік незграбно вистрибне просто їй у руки. Я навіть відчувала запах його цуценячої шерсті та теплий подих.

Ось і поворот до рідної вулиці. Я затамувала подих, вдивляючись у далечінь. Я очікувала побачити машину, припарковану біля хвіртки, або почути знайомий звук мотора, що затихає у дворі. Але вулиця була тихою. «Нічого, — заспокоювала вона себе. — Мабуть, мама вже заїхала у двір, щоб песику було зручніше виходити».

Я рвучко штовхнула хвіртку й забігла на подвір'я. Автомобіль справді стояв на своєму місці, двигун уже охолонув, а капот був сухим. Моє серце закалатало швидше. Вона кинулася до машини, заглядаючи через скло на заднє сидіння. Я  очікувала побачити там кошик або хоча б розстелену ковдру з маленьким чорним клубочком...

Але заднє сидіння було порожнім. Тільки самотня мамина сумка лежала на шкіряній оббивці.

Я  злетіла на ґанок і забігла в кухню. Мама сиділа за столом, втомлено спершись на руки, поруч стояв ключ від авто. Вона повільно підняла очі на доньку, і в цьому погляді я прочитала все ще до того, як почула слова. Серце дівчинки впало кудись у порожнечу.

— Не було, доню, — тихо, з легким сумом промовила мама. — Я об’їхала все місто на машині, заїжджала на ринок, до знайомих, шукала всюди... Але сьогодні жодного маленького песика не було. Якби я зустріла хоч одного — я б відразу посадила його в авто і привезла нам. Ти ж знаєш.

Ці слова вдарили болючіше за холодний вітер. Світле небо за вікном в одну мить потьмяніло, ніби сонце сховалося за невидиму хмару. Гірка грудка підступила до горла, заважаючи дихати. Ліля відчула, як по щоці покотилася гаряча сльоза.

— Але я так чекала... — прошепотіла я , витираючи обличчя. — Я ж пісню йому написала... я вже люблю його...

У цей момент з кімнати вийшла Кетті .  Побачивши сльози сестри та мамин втомлений вигляд, вона зрозуміла все без пояснень. Молодша сестра підійшла до мене й просто обійняла її за плечі. Навіть Мушка, їхня чорно-підпала подруга, відчула загальний сум. Вона підійшла до дівчат і тихо сіла поруч, поклавши голову на мою ногу , ніби намагаючись втішити.

— Не плач, Лілю , — мама підійшла і обійняла обох доньок. — Сьогодні — це просто невдала поїздка. Але в неділю ми знову заведемо машину. В вівторок і середу, коли будуть гроші, ми поїдемо знову. Ми об’їдемо ще більше місць. Песики в «добрі руки» приходять саме тоді, коли на них чекають найбільше.

Я  витерла сльози. Біль ще щемів у грудях, але вона знову згадала про неділю. Про те, що Шарік десь там, під цим самим світлим небом, теж чекає, коли за ним приїде велика добра машина.

— Я буду чекати, — сказала я , дивлячись на чистий обрій. — Якщо не сьогодні, то в вівторок ми його точно заберемо. Я все одно його люблю.