Глава 90

Пару секунд і переді мною стояла точна моя копія. Це ж ілюзія! Але виглядає немов справжня, навіть помацати можна.

– Класно, так! – захоплено брязнув Ванька, чим збентежив дівчину.

Та зашарілася від його слів, наче маків цвіт.

- Я швидко, дівчатка! – підморгнув він нам і повернувся до в'язниці разом із ілюзією моєї персони.

- Ви, правда, його сестра? - спитала Аїра, як тільки братик зник з поля зору.

- Так, - кивнула їй.

«Що тут сталося, доки мене не було? Чому це принцеса нам допомагає? У голові в мене поки що все не вкладалося. Одне добре – я на волі, а там розберемося».

- А ось і я, - прилетів назад братик. - А тепер біжимо, на сьогодні польоти закінчилися.

І ми помчали, петляючи, як зайці, причому вела нас принцеса Аїра однією їй відомими стежками.

Добігли ми, зважаючи на все, до будинку дівчини, але всередину заходити не стали, а вирушили прямо на стайню. Тут нас уже чекали запряжені коні і мій похідний мішок, що став уже рідним, у якому я виявила все, що збирала ще до того, як мене заарештували. Значить, без Мірани не обійшлося, гарне дівчисько, шкода з нею не попрощаюся.

- Переодягайтесь, - подала мені Аїра темне ганчір'я. - Чула, вам уже доводилося подорожувати у чоловічому одязі.

Звідки принцеса це знає, і чому вирішила нам допомагати, ніколи було питати. Ванька відвернувся, а я швидко почала переодягатися.

- Розповідай! - кинула йому, намагаючись стягнути з себе сукню.

- Так, що розповідати? - зітхнув той, але продовжив. - Справа така: Видячий, що нібито допомагав тобі, вчора стратили. Один стражник розповідав, що від його душі залишилися лише уламки. Особисто Його високість Мудрий лев переконався у цьому. Перед смертю він зізнався, що допомагав тобі викликати істот із потойбіччя, тому твоя душа і залишилася цілою, він це взяв на себе. Я мало що з усього розібрав. Ти хоч розумієш, про що мова?

- Розумію, - видавила я з себе.

Утворилася грудка в горлі. Не залишилося навіть шансу довести, що я ні до чого. Видячий не раз користувався послугами істот із тіні. Але навіщо він збрехав, взявши і гріхи Алани?

Остання надія на те, що зможу пояснити все Дракону, провалилася.

- Так ось, - продовжував Ванька так само бадьоро, не помітивши мого стану. - Його стратили вчора, а на сьогодні намічено твою кару. Я вирішив, що вмирати тобі ще зарано, тому ми з принцесою тут.

Він жартував, а мені було зовсім не до сміху.

- Дякую! - сказала йому, голосом повним смутку. - Ти ж розумієш, що я цього не робила!

- Знаю! - вигукнув він і обернувся, я якраз закінчила з перевдяганням. - Їй, сестричка! Не сумуй, прорвемося!

- Обов'язково прорвемося! - поспішила заспокоїти братика. Не варто йому знати про мої муки.

- Нам краще виїхати зараз, поки сторожа не змінилася, - промовила принцеса, яка мовчала до цього, і першою застрибнула на коня.

- Так, поспішимо, - Ванька теж скочив у сідло, так легко, наче все життя провів у ньому.

А я все намагалася на свою нову шевелюру натягнути шапку, яка аж ніяк не хотіла триматися.

- Треба це зрізати, - нарешті, не витримала я, мало не зі сльозами дивлячись на своє красиве волосся.

- Нема часу, - заявила принцеса і зробила кілька пасів у мій бік.По реакції брательника зрозуміла, що вона замаскувала мою зачіску і трохи змінила зовнішність.

- Ця ілюзія скоро розвіється, - попередила дівчина, я кивнула зрозуміло у відповідь, і ми в ту ж хвилину вирушили в дорогу.

Залишили палац через відомий мені таємний лаз, в обхід варти. Довго скакали вузькими вуличками столиці, раз у раз, петляючи і звертаючи. Виїхали з міста неподалік лісу, і, подолавши на великій швидкості відкритий простір, заглибились у хащі. Шлях продовжили ледве помітною стежкою.

Скільки ми проскакали, не беруся судити. У голові все перемішалося. Серце нило невимовним болем.