Глава 57

Гаразд, нехай собі відчуває, все одно, доки не знайшла відповіді, як відкрити портал, я звідси втекти не зможу. А ось секретний шлях запам'ятаю гарненько.

Виїхавши за межі палацу, ми якийсь час ще їхали по саду, тільки недоглянутому і дикому. А потім вибралися на відкритий простір. Як тільки перед нами розкинулася рівнина, маленький принц пустив свого коня галопом, покрикуючи й заохочуючи нас приєднатися.

Що я і зробила, правда не стала розганяти конячку занадто, щоб не перегнати його високість. Все-таки поні, хоч і витривалі, але не скакові. Обійти його не важко, але нехай малий насолодиться перемогою.

Дракон їхав за мною, теж не прагнучи наздогнати брата. Може, теж вирішив доставити малюкові радість, або просто не хотів залишати мене без свого пильного нагляду.

Хотілося поганяти наввипередки, хоч і розумію, що мої навички верхової їзди не йдуть ні в яке порівняння з навичками принців, але шалена безшабашність, що наринула, тягла на подвиги.

І все ж таки це було чудово! Вітер в обличчя, безмежний простір, адреналін гуляє в крові, душа рветься у політ разом із граціозними рухами коня. Захотілося відобразити в пам'яті цей момент, коли дихається легко і в кожну клітину тіла проникає відчуття свободи та дикого захоплення.

Проскакали ми досить пристойно, спішились біля невеликого струмка, щоб дати відпочинок коням і самим посидіти погрітися в променях сонця.

Місце, де ми зупинилися, було вже обжите, видно, принци сюди частенько навідувалися. Повалене дерево служило лавкою, на яку ми й посідали. Принц Асгард сів поруч зі мною, але хлопчисько втиснувся між нами, посунувши трохи в різні боки. Його дитячі ревнощі були такі забавні, що викликала лише посмішку.

Ми просто мовчки дивилися на захід сонця, воно тут було надзвичайно теплим і яскравим, рідко таку красу побачиш. Тим більше в галасливому місті, за суєтою і біганиною ніяк не розглянеш. На душі від чогось оселився такий спокій, наче я повернулася додому і більше нікуди не треба поспішати. Не треба думати про завтрашній день, не треба турбуватися про нагальні справи. Таке умиротворення та радість, яких не відчувала вже давно.

Але, як тільки величезний жовтий диск зник за обрієм, все зникло, обличчя торкнувся холодний вітерець, змерзло і сиро. З'явилося дивне відчуття затишшя перед бурею, у грудях занило, немов у передчутті біди.

- Настав час повертатися, - просто скомандував Його Високість старший.

Струснула з себе неприємне почуття і глянула на Вовченя, який до того моменту притулився до мене. Хлопчик спав. Наморився бідний. Зараз він не був схожий на принца,а на звичайну сплячу дитину.

- Давайте мені його на руки, - тихо промовив Дракон, застрибуючи на свого коня, перед цим прив'язавши поні Халгера до мого коня.

Акуратно, щоби не розбудити, подала йому хлопчика. На мій подив, Чорний дбайливо загорнув того в плащ, укладаючи маленьке тільце у себе на колінах.

Як тільки я застрибнула в сідло, ми вирушили назад.

Додому поверталися в мовчанні, тільки біля стін палацу Дракон несподівано запитав:

- Ви на мене гніваєтеся?

– Я? - не зрозуміла відразу, про що він, перебуваючи подумки десь далеко.

- Так, - підтвердив принц, перевівши на мене погляд своїх чорних, як найтемніша ніч, очей.

- Вам здалося, - кинула недбало.

На цьому розмова закінчилася, тому що ми звернули в той самий прохід у саду, з якого виїхали, і розмову стало неможливо продовжувати.

«Я серджуся на нього? Треба було таке запитати. Та я убити його готова за те, що будучи нареченим іншої дівчини, підбиває клини до мене. Це магія його робить таким бездушним? Таким народився чи це наслідки життя на засланні, на межі виживання?»

Доїхавши до будинку маленького принца, зупинились. Хлопчика, який все ще спав, передали нянькам. Переконавшись, що про нього добре подбають, вирушили викладеною каменем дорогою до бібліотеки. Вивчати етикет із Драконом не було жодного бажання, та й взагалі спілкуватися з ним зовсім не хотілося. Тільки як відмовитись, не могла придумати. Ця його отруйна фраза, що жінкам не властиво тримати своє слово, весь час крутилась у голові, не даючи спокою.

Нехай думає, що хоче, вирішила зрештою. Мені зовсім не потрібна ні його повага, ні тим більше щось більше.

- Прошу пробачити, - зупинилася я біля дверей у потрібне приміщення. – Але я не маю сил сьогодні ще й етикетом займатися. Давайте перенесемо на другий день.