Глава 54

У кімнаті мене вже чекала Мірана, та ще й з тацею повною їжі. Причому на ній вже лежали фрукти, принесені маленьким принцом. Хлопчик виявився вірним, треба буде віддячити за старанність.

- Я так злякалася, - насамперед кинулася до мене служниця. – Вранці зайшла, а вас нема. Думала, що з вами щось трапилося. Навіть по стражників послала. Його високість самі з'явилися і обіцяли вас знайти. Ви з ним бачились?

- Так, - видавила з себе і навіть зобразила подобу посмішки. - Все добре. Я знайшлась.

Говорити з нею зовсім не хотілося, тому вмившись і привівши себе в порядок, сіла снідати.

Апетит, на подив, виявився чудовим. Знову не помітила, як майже все вм'яла.

Мірана, що дивно, весь цей час мовчала. Лише поглядала на мене, наче лисиця на сир. Мабуть, згоряла від нетерпіння, дізнатися, де я вешталася весь ранок і що відбувається. Але в мене не було жодного бажання з нею ділитися.

У мовчанні ми поїли, так само практично не сказавши ні слова, прибрали зі столу.

Після служниця вклала мені волосся і допомогла переодягнутися. Зараз я, як ніколи, була налаштована знайти інформацію про портали, нехай мені доведеться просидіти в цій нікчемній бібліотеці весь день.

Зібралася вже виходити, як у двері постукали.

На порозі з'явився Його високий, маленький принц. Одягнений він був у вільну сорочку та вузькі штани, такий собі юний кавалер.

- Я прийшов! - заявив він з порога, і поважно пройшов до середини кімнати.

Одразу видно – принц! Скрізь почувається, як удома.

- Так ось як ти живеш, - видав він далі, зовсім по дорослому, розглядаючи обстановку і за хвилину додав: - Ні, так не годиться! Що це за убога кімнатка? З сьогоднішнього дня житимеш у мене!

Від такої заяви, тим більше настільки безапеляційним тоном, треба було б обуритися, але Вовченя виглядало так забавно у своєму бажанні наслідувати дорослих, що у відповідь тільки посміхнулася.

Принци різні, а підхід до жінок у всіх один. Може, тут так прийнято, як у Юлія Цезаря: «Прийшов, побачив, переміг!» Сподобалася дівчина – швидко тягни до себе додому, доки ніхто не випередив.

- Де це у вас, дозвольте дізнатися? - запитала у хлопця, сідаючи на одній з подушок.

- У моему палаці, - відповів Його високість і заліз на сусідню. - У мене величезний будинок, тобі сподобається! Можеш вибрати будь-яку кімнату, яку захочеш.

Отак ось, мене купують, навіть не спитавши, чи треба воно мені. Хлопчик навіть не припускає думки, що я можу відмовитися.

Хотіла запитати, що з цього приводу скаже мама, але вчасно згадала, що Стир розповідав, ніби він син другої дружини імператора, яка померла незабаром після пологів. Жаль, точно не пам'ятаю його розповіді. Але краще цю тему упустити, тим більше дитина ще жодного разу про матір не згадала, можливо, її немає. А виховують малюка слуги. Що ж робить мачуха? Чи справи їй немає до чужих дітей?

Все ж таки тутешні звичаї дикі, хоч і в нашому світі повно матерів, які просто кинули своїх чад, що вже тут дивуватися.

- Але мені подобається тут, - почала обережно, щоб і не ранити хлопця, і відмовитись без втрат. – У цьому будинку живе мій тато. І до кімнати вже звикла, не люблю переїзди.

Принц здивовано на мене подивився, мабуть, йому ніхто ні в чому не відмовляв. Гарний малюк, тільки багато що в ньому неправильного встигли посіяти няньки та слуги.

- Тобі не може тут подобатися! - підскочив він, швидко вловивши сенс моїх слів. - Тісно і некрасиво, і маленькі вікна. Ти маєш піти до мене, я вже все вигадав!

Жвавий який! Доводи смішні, тільки мені не весело. Хлопчик знайшов собі мамку в моєму обличчі. Жаль його, але це буде неправильно прив'язати до себе дитину. Що з ним станеться, коли я піду звідси?

Є добрий вихід – подружити його з Чорним драконом. Мамою той навряд чи стане, але пригляне за малюком, хоч би з братніх почуттів. Була б принцеса Сульрі не така відьма, можна було б на неї покласти цю місію. Взагалі, даремно я з принцесами не познайомилася і тримаюся від них подалі. І щодо обізнаності про тутешні звичаї вони знають більше прислуги, та й в інших питаннях. Не може бути, щоб серед тих строкатих метеликів не знайшлося жодного нормального.

Зітхнула я тяжко. Та робити нічого. Треба з хлопчиськом щось вирішувати, не кидати його так.

- Халгере, давай поговоримо про це після, - вирішила я зробити тактичний відступ. – А зараз підемо вчитися, не витрачатимемо час даремно.

За день-два емоції вщухнуть, і можна буде з ним поговорити спокійно. Сподіваюся, він не такий упертий, як старшенький.