Глава 42

- У саду нема де їздити, - відповів він, продовжуючи поруч гарцювати, бо я, не зменшуючи швидкості, поспішала у справах.

Подумки благаючи: «хлопчик, йди, грайся в іншому місці. Тітонька і без тебе пригод на свою голову знайде».

– Я з тобою поїду! – несподівано заявила дитина, а я здивувалася від такої безцеремонності.

Принц, він і маленький – принц. Так само, як дорослий, зовсім не зважає ні на чужу думку, ні на справи їнших.

- В бібліотеку? - перепитала його, сподіваючись, що саме слово налякає хлопця, і він від мене відчепиться.

- Ага, - хитнув він поважно головою, продовжуючи їхати біля мене.

Всі його няньки потяглися за нами.

Не спрацювало. І чого він за мною ув’язався? Невже хлопця так бояться, що ніхто з ним навіть не розмовляє? Або він мене запам'ятав з того випадку в саду, коли я їх з братом розтягла, як двох шкідливих кошенят.

- Тебе як звати? – запитала, змирившись із таким дивним супроводом.

Раз ведемо розмови, треба хоч ім'я знати.

У нього така пика смішна стала: куточки губ опустив, очі округлив. Не очікував, що хтось може не знати імені такої видатної людини?

- Я принц Халгер, Самотній вовк! - видав він з усією гідністю, на яку тільки був здатний.

- А чому «Самотній»? - перепитала чисто автоматично. Аж надто мені прізвисько його не сподобалося. Навіщо дитині таке давати?

- То зірки сказали! - спробував він видати з гордістю, але не вийшло, і прозвучало швидше жалісно. – Хіба не бачиш, усі мене бояться. Я завжди один.

Після того, як хлопчик зобразив усім своїм виглядом повну байдужість до ситуації, що склалася. Глянув холодним поглядом ясних очей, мені стало не по собі. Це що ж за люди, які з дитинства вселяють дитині, що вона самотня?

- Брешуть твої зірки! - заявила, розізлившись на весь світ. – Ти не будеш сам!

- Що б ти розуміла? - відвернувся він.

 Як він не намагався виглядати дорослим і зарозумілим, справжнє обличчя з'являлося назовні.

- Не будеш ти самотнім! - тепер повторила якомога твердіше. - Я з тобою зараз поряд - значить, ти вже не один. Вір мені! Брешуть зірки!

- Так, - він навіть зупинився, осяяний цим відкриттям, дивлячись на мене широко розплющеними очима. – Ти ж поряд!

- Ходімо, Халгер - сама від себе не очікувала, що покличу сина королівської династії із собою. – Почитаємо у книжках, що там про твою магію йдеться. І прізвисько ми тобі нове придумаємо!

- Поїхали! - радісно погодився принц, йорзаючи на коніку від нетерпіння, як звичайна дитина, але тут же додав: - Тільки ти мене клич: Ваша високість, а то тебе покарають.

- Гаразд! – хихикнула у відповідь.

Десь я щось подібне вже чула. Від одного родича цього шалопая, тільки старше роками і росточком вище.

Неправильно виховують тутешніх принців, ой неправильно.

Розмовляючи про дрібниці, ми дісталися з ним до бібліотеки. Говорив, щоправда, більше Вовк, я іноді підтакувала.

Біля дверей будівлі хлопчик зіскочив зі свого коня і побіг за мною. Я до того моменту встигла піднятися сходами.

Усі його супроводжуючі кинулися за нами.У невеликий прохід між стелажами бібліотеки набилося з десяток людей, заважаючи запалювати свічки. Хотіла ввічливо попросити народ розступитись, але принц мене випередив.

- Пішли геть! - заявив він дзвінко і вказав пальцем на двері.

Його няньки та охоронці швиденько потягнулися на вихід.

Так. Поваги до дорослих хлопчику не прищепили зовсім, мабуть, прикладів гідних перед очима, не було. Звідки ж їм узятись, коли подібне ставлення до прислуги норма?

Ех, вас би до нас на денний стаціонар, до баби Віри санітарки нашої, на перевиховання. У неї навіть головлікар стрункою ходить. Без бахіл взагалі краще не потикатися.