Глава 27

- Ванько! - вигукнула я в захваті. - Ти володієш телекінезом!

- Ага! - протягнув задоволений брательник. - Я можу піднімати і більш важкі предмети, одним поглядом тебе підняти можу або навіть коня!

Порівнянню з конем вирішила не ображатися, молодший і раніше щось почуттям такту ніколи не відрізнявся.

Дивилася на пляшечки, що кружляли, і думала з теплотою, що я майже не здивована такої магії брата. З його любов'ю до ігор, це можна було припустити.

- Як я тобі? - спитав він гордо, як тільки повернув усі бульбашки на місце, жодної, до речі, не розбивши.

- Красень! - відповіла щиро і додала: - Це все добре, це все весело, тільки як будемо вибиратися звідси?

- А навіщо? - брязнув братик, щасливо посміхаючись. - Мені тут подобається!

- Стукнути тебе, щоб мізки на місце встали? - розлютилася я не на жарт і відважила йому за старою звичкою потиличника. – Як це навіщо? Ти взагалі живий лише дивом залишився! Ще хочеш?

- Ляль, гальмуй, ти чого так розійшлася? – Ванька відсунувся від мене і руки виставив у захисному жесті. - Чого такого? Поблукаємо трохи в цьому світі, цікаво ж. Я навчуся битися, як слід, у магії розберуся, а там і повернемося. Вдома я з такими навичками можу хоч у кіно зніматись, хоч фокуси показувати.

- У цирку виступати, - додала я похмуро. – Клоуном!

Взялася за голову. Як тепер цього дорослого дитятку переконати?

- Та, добре тобі, Лялю. Ти надто серйозно все сприймаєш, - він з побоюванням наблизився, і обережно обійняв за плечі.- Розслабся, живи на повну котушку! Уяви, скільки можливостей відкривається! З нашими знаннями ми можемо тут такого навернути…

- Якими знаннями, Ваню? - перепитала я мало не плачучи. - Ти навіть у школі погано вчився, що ти можеш запропонувати цьому світу?

- Зробимо систему каналізації! – говорив цей балбес. – Багатими станемо!

- Іване! - перейшла я на підвищені тони. – Щоб зробити, як ти говориш, елементарну систему каналізацій, треба мати потрібні знання та вміння. А в тебе вітер у голові!

Я на нього так подивилася з убивчою любов'ю у погляді, що він відразу пішов назад.

- Добре Добре. Не злись, - перестав блазнювати і важко зітхнувши, додав: - Нема в тобі Лялька духу авантюризму!

- Зате в тобі надлишок, - сказала ображено.

- Подобається мені тебе виводити, але зараз ми не в тій ситуації, - став несподівано серйозним братиком. - Сама знаєш, як звідси вибиратися?

«Братця підмінили чи він дорослішати почав на очах?»

- Не знаю, - відповіла з досадою. - Я тут у місцевій бібліотеці книжки читаю, але поки що не знайшла відповіді.

– Зрозуміло! – уїдливо простягнув хлопчик. - Як завжди, йдеш шляхом найбільшого опору. А у людей спитати не пробувала?

- Яких людей, Ваня? - від злості процідила крізь зуби. - Тут взагалі не можна зайвого слова сказати, щоб ненароком не видати себе. Щось зайве ляпнеш – і все! Ти ще цього не зрозумів? Якщо розберуться, що ти не той мужик, за якого себе видаєш, стратять, не питаючи, з якого ти світу! Почни вже ворушити мізками! Ми не до казки потрапили. Я сама дивом жива лишилася. Тебе з того світу практично витягла.

- Ти мене витягла? – перепитав ошелешено братик. - Я думав, це місцевий шаман начарував.

- І далі так думай, - промовила суворо і продовжила повчально. – У мене теж є магія, Ванько, але це поки що великий секрет. Якщо хтось дізнається, не уникнути мені неприємностей. А місцевий цілитель усіх би вас не врятував, довелося допомогти. Так що, не дуже радій. Якби мене не було поруч, міг би й не вижити.

Братель задумливо почухав потилицю.

- Думаю, ти більше мого знаєш про цей світ, - сумно погодився. - Але давай бодай ненадовго затримаємось? Я буду слухняний, чесно слово!

І руку до грудей приклав, для більшої переконливості.

- Треба тікати звідси, поки є ще можливість, - видала на це, анітрохи не вірячи його словам. – Тут за кожними дверима загрожує небезпека. Не знаєш, хто тобі друг, а хто ворог.

- Ти чого? – братик здивовано на мене дивився. – Нормальні тут люди. Я з мужиками у загоні потоваришував, вони мені не раз життя рятували, мирові пацани! Думаю, і шлях назад допоможуть знайти.

- Ти що, комусь розповідав, що ти з іншого світу? – спитала злякано.

- Ні, - відповів він надто швидко, але подумавши, пояснив: - Я мову ще погано знаю, не зміг пояснити.

- Мова! - згадала я, що хотіла зробити.

Зістрибнувши зі столу, підійшла до поличок зі зіллям. Знайшовши потрібну, сунула братику, що слідував за мною по п'ятах, в руки.