Глава 26

- Ти тут непогано влаштувалася, - продовжив він, беручи до рук флакончик з якимось зіллям.

- Я тут не влаштовувалася, - кинула йому різко і, висмикнувши з рук бульбашку, додала: - З цим треба бути обережнішим. Сама ще до кінця не розібралася де яке зілля. І взагалі, що за звичка хапати до рук все підряд. Ось через твою безглуздість ми і потрапили в цей кошмар.

Несподівано для себе розлютилася. Тут стільки проблем навалилося, а він поводиться, як хлопчисько. Ніби не усвідомлює, що все по-справжньому, що це не гра.

- Не бурчи, - примирливо промовив братик і склав руки на колінах, несподівано ставши серйозним. - Вибач, стільки всього сталося за цей час.

Вперше почувши від цього недолугого хлопця слова вибачення, навіть не знайшла, що відповісти. Така гіркота затопила. Адже йому, швидше за все, теж несолодко довелося. І він, можливо, не раз пошкодував, що так необачно вчинив.

Виновато посміхнувшись, Ванька почав свою розповідь:

- Я коли ступив у той вихор, навіть уявити не міг, що перенесуся в інший світ. Та й після не одразу зрозумів. Просто пішов за тим чоловіком у обладунках. І подумати не міг, що ти теж за мною сиганеш. Ти ж завжди відрізнялася розсудливістю.

- Не могла ж я тебе одного залишити, знала, що обов'язково кудись вляпаєшся, - перебила його похмуро.

- Загалом, - не звернувши уваги на мою уїдливість, продовжив свою розповідь братик. - Побрів я за воїном, він спочатку йшов повільно, а потім як побіжить, я за ним. Вибігли на галявину, а там бій іде! Середньовічний, на мечах і з сокирами… крові! Спочатку подумав, кіно справді знімають.Навіть присів подивитися. А потім таке почалося! Коли побачив, як один мужик мертвий упав, із відрубаною...

Ванька проковтнув, ніби знову побачив перед очима той страшний момент.

- Давай без подробиць, - поспішно попросила.

Так хлопця шкода стало. Що він пережив, навіть не уявляю.

- Ну, - простяг він, важко видихнувши і продовжив. - Зрозумів я, що бій не жартівливий. Рвонув назад, до того вихору. Але його на місці вже не було. Покрутився, покрутився, робити нема чого, пішов назад.

Єдиний, хто міг мені показати шлях назад – це той воїн, за яким ми вплуталися. До місця бою біг, боявся запізнитися, благаючи всю дорогу, аби мужик виявився живим. Тільки спізнився! Його вбили прямо на моїх очах. Але це було не найстрашніше. Коли я добрався до нього, мало не помер від жаху, варто було лише розглянути його обличчя, за бородою не відразу зрозумів…

У мене серце завмерло після цих слів, і я потойбічним голосом закінчила фразу за брата:

- Він був схожий на тебе, як дві краплі води.

- Так! - видихнув Ванька, дивлячись на мене з сумішшю страху і здивування.

«То-то мені в зовнішності того воїна щось знайомим здалося. Якби він не був сильно зарослим, та не в такому одязі, можливо б і дізналася».

- Зі мною сталося те саме, - пояснила йому і продовжила, щоб трохи і його і себе заспокоїти. - Щось у цьому є. Напевно, ті люди були нашими втіленнями у цьому світі. Тому ми не могли існувати одночасно в одному вимірі. Але чому на їхнє місце прийшли ми? Кому та навіщо це потрібно? Випадковість це чи чиясь гра? Ці питання не виходять у мене з голови.

- Ну, ти Лялька, мислитель, - посміхнувся братик.- Я про все це навіть не замислювався, та й не до того було.

- А я мав би подумати, - додала задумливо. - Але хто міг знати, що ми попрімось за тим воїном? Жодної логіки!

Підсумувала я свої роздуми і повернулася до перерваного оповідання:

- Що далі було?

- Далі мене хтось чимось важким по голові шмякнув, - хихикнув невесело Ванька. - Отямився я в польовому таборі, що трапилося - не пам'ятаю, мови не знаю. Башка болить не по-дитячому. Добре, мужики нормальні попалися. По-людськи до мене поставилися. Ну і залишився я з ними. А що робити? До того місця, де вихор був, кілька разів бігав, але нічого не відбувалося. Потім ми рушили вздовж кордону. Ішли цілими днями, зупиняючись на нічліг. Відбивали напади. Неспокійно в них там, що ні день - якась провокація. Зате знаєш, як я чудово мечем навчився володіти!

Брательник схопився, витяг зброю і заходився з азартом їм махати.

Ні, ну хлопчисько він все-таки!

- Досить! – зупинила його вихваляння. – Ще буде час продемонструвати свої здібності.

- Стривай Лялька, - розійшовся не на жарт молодший. - Це ще не все! Дивись, що можу!

Він обернувся і зупинив погляд на пляшечці. Та заворушилася, наче жива і зненацька злетіла у повітря. За нею друга, третя. І ось уже в повітрі крутиться рій колбочок і скляночок!