Глава 23

Озирнулася, шукаючи цікаві погляди. Яке ж було моє здивування, коли зрозуміла, що на мене ніхто не дивився. Тяжких воїнів, помічники опоили снодійним і вони мирно спали. Ось чому мені здалося одразу, що брат не дихає. Він просто перебував у глибокому сні. А я від страху нічого не помітила.

Раптом мене все ж таки пронесе, і ніхто не впізнає? Слабо на це сподіваючись, прислухалася до дихання Ваньки. Зараз він дихав рівно, як просто сплячий. Трохи заспокоївшись, рушила до іншого воїна. Бачили мене чи ні, але я не могла залишити без допомоги цих майже хлопчаків. Будь що буде. Кожен із них був комусь сином, комусь братом, комусь нареченим. І той біль, що я кілька хвилин тому зазнала, не побажаю навіть ворогові.

Після того, як спробувала магичити на Ваньці, процес пішов швидше. Тепер мені не треба було докладати стільки зусиль. Здається, я розібралася, як вона діє. Справді, це просто, наче дихання. Головне не зациклюватись і не шукати одразу ж доказів, а вірити, що все вийде.

Руками я над ранами не «чаклувала», щоби не привертати зайвої уваги. Якщо є той, хто за мною стежить, він побачить лише, як я підходжу до воїнів. Розрізаю ножем перев'язки, оглядаю і знову перемотую чистими тканинами. З боку моя магія не помітна, може дізнається тільки той, хто до неї чутливий. А наскільки я зрозуміла, цю особливість має лікар, але він був зайнятий і зовні не виявляв до мене ніякого інтересу, тільки кивнув, коли я з'явилася.

Я вже обійшла п'ять чоловік з важкими пораненнями, але ніяк не відчула, щоб моя магія стала вичерпуватися.У мене такий величезний резерв чи це лише початок? Хто знає, як поводитися з нею? Що, коли я всю магію виснажу, і її більше не буде? Чи після відпочинку вона знову з'явиться? Безліч питань роїлися в моїй голові, але за відповідями було страшно звертатися навіть до тата. Тому просто мовчки виконувала свою роботу, сподіваючись допомогти якомога більшій кількості воїнів.

Центральне коло поранених добігло кінця, і ми з батьком зустрілися біля останнього важкого.

Він глянув на мене, і я інстинктивно здогадалася, що лікар усе зрозумів. Було щось у його очах: ​​біль чи вина, а може, страх. Але мені стало не по собі. Я завмерла, ніби в очікуванні вироку, дивлячись на татка і готуючись до чогось поганого.

Але він лише сказав:

- Я займуся цим, тобі краще взятися за лікування інших. Голка з ниткою та еліксир там, - і він махнув рукою у бік столу.

Спочатку я злякалася, не розібравшись у ситуації, з тривогою просто на нього дивилася. Але наступної хвилини здогадалася, що він, здається, хоче мене прикрити. Татко кинув на мене нещасний погляд і зайнявся пацієнтом.

Не розуміючи сенсу його дій, все ж таки зважилася йому довіритися. Чому він зупинив і не дав зцілювати далі? Теж боїться викриття? Що знає? Чи його так здивувала магія в мені, що спочатку хоче розібратися?

Питань стало ще більше, але поки ми тут не закінчимо, відповіді я не дочекаюся. Тому зайнялася прямими обов'язками. Так було навіть краще, менше тривожних думок у голову лізло.

Час йшов повільно, тяжко і виснажливо.Несподівано на мене навалилася така втома, ніби я вугілля вантажила весь день і всю ніч перед цим. Може це дала про себе знати витрачена магія? Тому, що більш втомленою, я навіть тоді в таборі не відчувала. Якоїсь миті просто непомітно відключилася. Останнє, що пам'ятала: обличчя воїна, котрому зашивала рану на стегні, а що було потім – не знаю.

Коли прокинулася, з подивом виявила себе в кабінеті папочки, на вузькому ліжку з бульбашкою трав'яного настою в руках. Як я сюди потрапила, лишилося для мене загадкою. Та це й було не так важливо.

"Ванька!" - перше, про кого згадала, прокинувшись. Підскочила, збираючись бігти до нього, але не тут було.

Чи то я занадто різко піднялася, чи ще від чого, але запаморочення було настільки сильним, що впала назад, як підкошена. І деякий час з жахом спостерігала стелю, що кружляла. Такого зі мною ніколи не траплялося. Здоров'ям завжди відрізнялася відмінним. Що ж це таке? Єдине, що спадало на думку – результат використання магії. Не знаючи я зловжила здатністю і тепер маю те, що маю.

Тільки кімната перестала крутитися перед очима, спробувала знову встати, тепер повільно та обережно. Голова трохи закружляла, навіть нудоту зазнала, але це тривало всього кілька секунд, а потім прийшло в норму. Так само піднялася на ноги і, дочекавшись, коли земля перестала крутитися, зробила крок, після другий, і видихнула з полегшенням. Начебто обійшлося.

В цей момент двері відчинилися, і зайшов пан лікар.

- Ти вже підвелася? - з тривогою в голосі, констатував він факт і тут же додав, беручи мене за руку: - Сядь! Випий це!

І він вказав поглядом на пляшечку, яку я все ще тримала в руці.