Глава 25

Втомлено попленталася по доріжці до будинку. На те місце, де сталася страшна бійка, навіть не обернулася. На ходу лише нагадала мужикам про сьогодення:

- Там трупи собак залишилися, треба кудись повідомити, щоби прибрали. Тут все ж таки діти грають.

- Немає там нічого, - таким же змученим голосом сказав мені Ванька.

- Вони розсипалися на порох, - додав його друг.

- Що за ... - почала я, але в цей момент перевела погляд на Сергія.

Він кивнув головою, підтверджуючи слова цих двох.

- Цього не може бути! - сказала я Серьозі, але той, винно опустивши очі, сказав:

- Це правда, Світлано, собаки зникали, як тільки цей хлопець скручував їм голови. Я поки не можу знайти пояснення цьому факту, але бачив все на власні очі.

Мій наречений ніяк не міг бути разом із цими двома фантазерами. Потрібно було терміново у всьому розібратися.

- Ходімо! – заявила я рішуче. - Я маю це бачити сама!

І перша попрямувала назад. Вже на підході зрозуміла, що трупів справді немає. Наче хтось швидко за нами прибрався.

"Такого просто не буває! Може я збожеволіла, і мені все це тільки здається?"

Підійшовши ближче, помітила на землі чорні купки, наче попелу. Причому обриси деяких, і справді, нагадували собак.

Носком черевика торкнулася найближчої купки і відразу відступила на крок. Вітер одразу підхопив розтривожений пил.

- Що це? - запитала ошелешено у чоловіків, що стояли поруч.

Відповів мені братик, як завжди у своїй єхидній манері:

- Ну, давай, поясни це явище! Заспокой свою фантазію якими-небудь абсурдними теоріями.

Ванька склав руки на грудях і з викликом чекав на мою відповідь. А я розгублено переводила погляд з одного на іншого.

Його друг дивився зі співчуттям. Серьога, як справжній слідак, оглядав місце події.

- Немає ні в кого пакетика? - видав він, шарячи по своїх кишенях. - Треба б цей порошок взяти на аналіз!

Ні в кого нічого придатного не знайшлося і Сірому довелося пожертвувати власну хустку.

Потім він довів нас додому і, швидко попрощавшись, утік до себе в контору.

Я лише посміхнулася, дивлячись йому услід. У нього це у крові – знайти пояснення всьому незвичайному, ретельно провівши розслідування. Сірий буде не Сірий, якщо у всьому не розбереться. Одна надія на мого слідчого.

Повернувшись додому, я змусила цих двох розповісти все з самого початку: і про інший світ, і про еліксир забуття, і про дивних тварин, що розсипаються на порох.

Розповідь виявилася довгою і більше схожою на одну з тих казочок з комп'ютерних ігор, в які любить грати мій братик. Пригоди, змови, вбивства, боротьба за трон – все, чого душа, яка любить фантастику, забажає. І у все це я виявилася замішана по самі вуха.

Дуже хотілося сказати: «Припиніть нести це марення, товариші!» Але у світлі останніх подій, я почала сумніватися у власній адекватності.

- Добре! - видала, коли чоловіки нарешті замовкли. - Припустимо, я повірю у ваші вигадки! Допустимо!

Останнє я уточнила, щоби особливо не спокушалися.

- Допустимо, я була в іншому світі, і все це зі мною відбувалося! Але! – я зробила багатозначну паузу. - Дайте відповідь мені, дорогі мої, якщо все було так добре, як ви розповідаєте, навіщо ж я тоді випила те зілля?

- От і мені хотілося б це знати! - підскочивши, вигукнув Ванька.

Ніяк не відреагувавши на його слова, продовжила:

- У мене досить міцні нерви, і я не з тих, хто малодушно питиме всяку гидоту, аби забути. Тоді чому? - І я подивилася на інтуриста, чекаючи відповіді саме від нього.

Інтуїція підказувала мені, що він повинен знати чому.

- Можливо ... - повільно почав пояснення гість, ретельно підбираючи слова, - ти не довіряла мені?

- Не довіряла? - перепитала я здивовано, все це звучало якось дивно.

- Не змогла довіритися, - виправився той і ніби на щось наважившись, додав: - Я так і не сказав тобі найважливіші слова.

Він дивився на мене так, ніби зараз усвідомив свою помилку і зрозумів, що виправити її буде дуже нелегко. Ми не зводили одне з одного очей, і напруга повисла в повітрі.

Ванька тихенько вислизнув із кухні, відчувши себе зайвим.

- Які слова? - не вгамовувалася я, хоча серце тьохнуло і забилося швидше в хвилюванні.

- Що я... тебе... люблю! - важко сказав він, кожне слово йому давалося надсилу, ніби переступав через себе, вимовляючи цю фразу.

Чи я нічого не розумію в людях, чи цей загадковий іноземець вимовляє подібні слова вперше.

Як відповісти на таке зізнання, я зараз не знала. Для мене він зовсім чужа людина.