Глава 21

Прокинулася я напрочуд рано. Голова гуділа, ноги були ватяними, загальний стан, наче після перепою. «Дивно! Як пили із зав відділенням пам'ятаю, а як удома виявилася – не пам'ятаю. Невже я так напилась, що не помітила, як прийшла додому? Зі мною такого ніколи не траплялося, щоб до провалів у пам'яті».

- Як спалось? - виповз слідом за мною на кухню братик.

- Непогано, - видала похмуро, аж надто вигляд у нього був радісний і задоволений.

Перемагаючи бажання його стукнути чимось важким, запитала:

- А як я вдома виявилася?

- Тебе Ігорович приніс, - відповів Іван, але в моїй голові після його слів все одно нічого не прояснилося.

- В сенсі? - спитала розгублено.

- У прямому, - усміхнувся дружелюбно хлопчисько.- Ти вирубилася на роботі, після чарки коньяку і йому довелося тебе на своєму горбі додому тягнути.

- Навіщо ж він тягнув? – перепитала здивовано. - Дав би мені виспатися у відділенні.

- Так ти майже дві доби спала! - пояснив Іван, надто бадьоро.

Мені стало страшно. До провалів у пам'яті додалося ще й це.

- А чому я так багато спала? – простягла злякано. - Що це зі мною?

- У тебе було магічне виснаження, - несподівано відповів на моє запитання друг Ваньки, що з'явився в цей момент у дверях. - У той день на роботі сталося щось дивне?

Поставивши запитання, він сів поруч зі мною, при цьому його погляд пробігся вирізом мого халатика.

Дивиться на мене весь час, як маніяк якийсь.

- Сталося! - погодилася я, і розповіла їм історію дивного одужання юного мотоцикліста.

Незрозумілі речі трапляються зі мною весь час.

- Лялька, то це ти його зцілила! - випалив Ванька, що нетерпляче тупцював поруч, поки розповідала.

Зло глянула на нього, знову цей хлопчисько за своє! Мої нерви і так не в порядку від усіх дивацтв, може, я вже божеволію?

– Світлано! - почав несподівано інтурист, перед цим суворо подивившись на мого безшабашного братика. - З вами все в порядку! Ви нічим не хворі! Це навіть ваш цілитель підтвердив.

- Який цілитель? - видихнула я, з побоюванням поглядаючи на хлопців.

- Семен Ігорович! – прийшов на допомогу другові Іван.

Якщо хтось знову назве хірурга цілителем, я не витримаю. Напевно, наступної миті ці двоє оцінили б усю силу мого гніву, якби в ту саму хвилину, як я хотіла на них накричати, у двері не подзвонили.

- Я відкрию! - гаркнула зло і втекла до передпокою.

Відчинивши двері, на порозі виявила Сергія. Мені одразу якось полегшало. Відчула себе захищеною. Він мене в образу цим хуліганам не дасть і точно в усьому розбереться.

Але почуття комфорту розвіялося в ту саму хвилину, як він вийняв з-за спини і простяг мені величезний букет червоних троянд.

Повисла незручна пауза, і я була її винуватцем.

- Це мені? – запитала нарешті розгублено та взяла квіти.

- Кому ж ще? - здивувався Сергій, полегшено.

- Так несподівано… – простягла, понюхала машинально букет і жестом запросила гостя увійти.

- Поганий з мене кавалер, - поскаржився він, ідучи за мною на кухню, - коли моя дівчина дивується подарованому букету.

- Ні, я не в тому сенсі ... - Почала виправдовуватися, на ходу обернувшись. - Тобто…

Але домовити не встигла, уткнувшись зненацька букетом у груди інтуриста.

- Вибачте! - видала на автоматі, і спробувала оминути несподівану перешкоду.

Проте чоловік стояв так, що загороджував собою весь прохід.

- Що це? - промовив Ванькін друг холодно, кивнувши на квіти в моїх руках.

Тон його голосу, озвався хвилюванням у моїй душі, і мороз пройшов по шкірі.

- А в чому, власне, справа? - задерла я підборіддя, з викликом дивлячись на чоловіка, вилізла на поверхню моя природна вредність. – «За яким правом цей чоловік ставить мені питання?»

Але відповіддю мені була тиша. Інтурист дивився прямо мені за спину таким злим поглядом, я відчула, що від нього реально походить  загроза.

«Цього тільки не вистачало. Жарти жартами, але іноземний гість заходить надто далеко».

Мимоволі обернулася. Сергій теж не зводив з того очей. Явно назрівало щось погане, у повітрі повисла напруга. Потрібно було терміново рятувати становище.

- Ваньку! - покликала на допомогу братика і коли його кудлата фізіономія з'явилася в дверному отворі, продовжила: - Постав квіти у вазу! Нам треба поговорити.

Поки не прийшов до тями, сунула йому букет. Тут же розвернулась і, схопивши Серьогу за руку, повела за собою до кімнати.

Там, зачинивши перед носом друга Ваньки, який чомусь потопав за нами слідом, двері, сердито подивилася на нареченого.

- Сергію! Не звертай уваги на цих блазнів! - почала суворо.

- Мені не подобається, що він живе у вашій квартирі, - відповів на це Сірий.

Видно було за його станом, що людина засмучена.

- Вони валять дурня, а ти сприймаєш це всерйоз! - намагалася я достукатися.

- Мені здається, це ти щось не розумієш, - трохи різко перебив мене той. - Цей чоловік явно до тебе нерівно дихає і навіть не намагається цього приховати.

- Та чого ти взяв? - відмахнулась я, але він знову мене перебив.

- У ті моменти, коли ти на нього не дивишся, цей тип просто пожирає тебе очима!

- Тобі здалося! - була я не менш уперта.

- Світлано! – тяжко видихнувши, Сергій взяв мої долоні у свої. – Давай не сваритимемося, я не для цього сьогодні прийшов.

- Давай! - погодилася я, беручи себе в руки, і запитала вже зовсім іншим, трохи кокетливим тоном: - А навіщо ти прийшов?