Глава 12

Ванька тільки відкрив рота, щоб щось сказати, як я тут же додала:

- Якщо хоч слово заїкнешся про інший світ – уб'ю!

Він промовчав, але з другом знову якось погано переглянулися. Замишляють вони щось, п'ятою точкою відчуваю, що замишляють. І думаю, це мені дуже не сподобається.

- Що за робота? – несподівано встряв у розмову інтурист, похмуро поглядаючи на мої руки.

Я теж звернула увагу на свої долоні, не розуміючи, що йому не сподобалося, і тільки зібралася відповісти, як втрутився братик.

- Лана працює в лічниці, - пояснив він, підібравши досить дивну назву.

- Ти ще ветеринаркою назви, - образилася трохи, і продовжила не без гордості: - Між іншим, районна лікарня.

- Вона і в цьому світі цілитель? - здивовано простягнув гість, як мені здалося, з повагою.

Загадково посміхнувся, ніби зрадів цій звістці. Все-таки дивний він.

- Щось у цьому роді, - знову замість мене відповів брательник.

- Я майже хірург, - відважила молодшому потиличника.

Це що за приниження моєї професії? Сам взагалі ще нічого не досяг, тільки й здатний в іграшки різатися.

До речі, за ці дні він ще жодного разу не грав у свої бродилки та стрілялки. Одного разу комп включив, щоб якусь інформацію знайти і все. Невже так друг на нього вплинув? У реалі цікавіше дурня валяти, ніж у віртуалі?

Хоча, вже за одне це інтурист заслуговував на медальку.

- Свєтко! Ти ж психологію в інституті вчила? - запитав братик, і початок мене відразу ж насторожив.

- Ну, вчила, - промовила невпевнено. - «З чого це такі питання?»

- Відповідай мені, суто гіпотетично, щоб повернулася пам'ять, треба помістити людину в ті обставини, які дадуть поштовх спогадам? - і хитро так на мене глянув, натякаючи на мій випадок.

- Чисто гіпотетично - так, - підтвердила я, і дивилася на нього в очікуванні продовження.

«Цікаво, як вони інший світ відтворюватимуть? Хотіла б я на це подивитися».

- Тобто, ти не образишся, якщо ми допоможемо тобі пригадати? – усміхнувся підлабузницьки цей дурень.

Я просто всіма фібрами душі відчула в його словах якийсь каверз. «Що ж ці двоє задумали?»

Але відповіла я цілком серйозно. Пробіл у пам'яті мене все більше турбував.

- Не ображусь!

- От і добре! - потер братик радісно руки.

- Мені пора! - видала я, допиваючи залишки кави і піднімаючись з-за столу. - Посуд ви миєте! І поїсти собі приготуйте самі.

Видавши останні розпорядження, вирушила на вихід.

- Ми з тобою! - несподівано поряд зі мною в коридорі з'явилися ці двоє, я встигла лише один черевик одягнути.

- Не варто! - запротестувала я, зашнуровуючи другий.

Погана ідея, щоб ці товариші за мною тягалися. Гаразд Ванька, але його друг, боюся, створюватиме купу проблем. Як би мені не довелося від натовпів дівчат відбиватися.

- Треба, Свєтику! – випалив братик. - Сергій сказав, щоб ми з тебе очей не спускали.

Хотіла заперечити, що Сергій просив лише однією додому не повертатися, але глянувши на обличчя чоловіків, зрозуміла, що навряд чи вдасться їх відмовити. Та й Іван поводився незвичайно, раніше його зовсім не цікавило все, що не пов'язане з його комп'ютерними іграшками, а зараз турбуватися почав, може й справді дорослішає.

До зупинки ми дісталися без пригод. На щастя у дворі ніхто не зустрівся.

А ось коли маршрутка під'їхала, і треба було швидко сідати, інтурист окинув її незадоволеним поглядом та видав:

- Це тюремний візок?

Прозвучала фраза так голосно, що народ почав обертатися.

- Можна і так сказати, - підтвердила я насмішкувато, і полізла всередину першою. - Хотіла б я почути, що "ваша високість" в годину пік скаже.

Інтурист наслідував мій приклад, смішно розглядаючи транспортний засіб, ніби вперше бачив. Чи то артист він хороший, чи то й справді вперше все бачить. Тільки тоді не зрозуміло, де ж це диво досі мешкало?