Глава 36

Біля невеликої галявини зупинилася, спостерігаючи забавну сценку. На розстеленому прямо на землі килимі, грали двоє малюків. Такі гарненькі, мов ангелочки. Один з русо-попелястим волоссям, років семи і другий світло-пшеничний, як курча, років п'яти. Вони поперемінно тягали один в одного іграшки, так спритно, що я здивовано спостерігала за смішними маніпуляціями.

Однак щось пішло не так. І старшенький, зненацька, з розмаху заїхав молодшому прямо по голові, дерев'яною іграшкою. Малий відкрив рота і зібрався було закричати, сльози виступили на очах. Я навіть скривилася, чекаючи страшного крику. Але він раптом передумав і стукнув товариша у відповідь.

За секунду ці двоє ніби півні стояли один проти одного зі стиснутими кулаками, зображаючи смішні вирази облича, які мали налякати суперника.

При цьому, мамки і няньки, що знаходилися неподалік, навіть не рушили в їхній бік, щоб розняти забіяк. А продовжували говорити про своє, іноді поглядаючи на малечу.

Я теж вирішила не втручатися. Мало чого, знову можу потрапити в халепу. Тому тільки здалеку спостерігала, чим же ця бійка закінчиться.

Малі зчепилися, мов дикі коти. Бутузя один одного від щирого серця. Але сили були явно нерівні. Той, що старший був і вищим і сильнішим. Тому молодшому все більше діставалося.

Якоїсь миті я не витримала, начхати, що знову порушу їхні якісь правила. Я й так уже багато чого наробила. Озирнувшись на всі боки, перевірила, чи не сховався за якимось кущиком Чорний чоловік, і рвонула рознімати забіяк.

Схопивши обох за коміри, відтягла один від одного.

- Ану, заспокоїлися! - гаркнула грізно.

Малюки ще намагалися рипатися і дістати один одного ногами, але в мене міцна хватка, не вирвешся.

- І чого ви побилися? - запитала, коли вони перестали тріпатися, а зі злісними пиками застигли друг проти дружки.

- Це мої іграшки, - прогарчав той, що старший.

- Ні, мої! – заволав молодший.

Ось же, а такі на вигляд милі дітки.

- Та яка різниця, чиї іграшки? - заявила я, чим викликала щире здивування на однаково перемазаних обличчях. – Навіщо битися, коли можна грати разом?

Хлопчаки моїх слів явно не почули. Ну, та я не вихователь, щоб знати всі тонкощі підходу до дітей. Звернулася до старшого як дорослішого:

- Забереш у нього іграшки і що? - запитала, а він похмуро на мене глянув. - Самому грати буде нудно. Ціни, коли поряд є друг.

- Пані! – несподівано пошепки почулося з найближчого чагарника.

Я озирнулась і побачила недалеко свою служницю. Мірана робила, як завжди, страшні очі, косилась убік і махала енергійно руками.

З її схвильованого вигляду здогадалася, що мені, здається, час.

- Гаразд, хлопці, - випустила я коміри забіяк. — Мені ніколи тут з вами. Далі самі розбирайтеся, хоч лоби собі порозбивайте, це не моя справа.

І майже бігцем, рвонула до дівчини. Тільки я до неї наблизилася, Мірана схопила мене за руку і потягла в гущавину рослинності.

– Вас не можна залишити і на хвилину! - нарікала мені, як тільки ми опинилися на пристойній відстані від хлопчиків.

- Що я такого зробила? - знизала я плечима, хоча всередині і розуміла, що знову влипла.

- Як що?! - її обличчя виражало дикий жах. – Це ж принци! А ви їх за коміри...

- Хто? - перепитала я очманіло.

Що ж за невдачливість така! Знову я натрапила на вінценосних осіб. Тут принців як собак нерізаних. Куди не плюнь – принц!

- Так, - закивала головою Мірана, як китайський бовдур. – Це четвертий та п'ятий принци. Вони ще не навчилися володіти своїми магіями! Могли розірвати вас на шматочки!

А ось остання її фраза привела мене до шоку.

«Перспективка!» - я присіла під деревом, ноги тримати перестали.

- Ви бачили, щоб їх хтось намагався розняти? Ви бачили, що всі трималися на відстані? Навіщо ви полізли? - продовжувала мене розпікати служниця, а я лише винно плескала очима.

«Що ж! У цьому світі я набула дивовижної здатності вляпуватись серйозні в історії! Виявляється, все, що траплялося зі мною раніше – були лише квіточки!»

Подальший наш шлях лежав якраз повз те місце, де побилися два малолітні принці, тому ми з Міраною зробили величезне коло по саду, обминаючи їх якнайдалі.

Бібліотекою виявилася двоповерхова будівля, на вигляд нічим не примітна, в одному кольорі з імператорськими спорудами.

Біля самого входу зволікли, тільки тепер відвідала думка, що двері можуть бути замкнені. Цікаво, який у них тут годинник роботи? Було б смішно знайти всередині строгу тітку в окулярах, що безперервно за тобою стежить.

Але насправді все виявилося досить просто. Двері відчинені. А у самій будівлі навіть охоронця не було.

- Дивно! - здивувалася я, переступаючи поріг. – Ніхто не охороняє.

- А навіщо? – у свою чергу запитала Мірана, слідуючи за мною і тихенько прикриваючи двері, ніби боячись порушити тишу, що тут панувала.

- Як навіщо, а якщо хтось захоче стягнути книжку іншу?

«Знання – це взагалі, на мою думку, найбільша цінність і у світі та в історії країни».

- Ох! - сплеснула руками служниця, і луна прокотилася коридорами.

Злякавшись, далі вона зашепотіла:

- Ви ж не знаєте. Книжки неможливо винести за межі палацу. Варто винести за ворота і вони миттєво загоряються, перетворюючись на попіл.

- Ааааа, - простягла я, з сумішшю недовіри.

Це що ж це за дивна система захисту? Я розумію, що вона має непогано працювати. Але! Книги, що згоріли, вже не повернути. Вони втрачені назавжди. Якщо такий незнайка, як я сюди забреде, та витягне найцінніші екземпляри? Таке марнотратство!

Щось у цьому світі не цінуються ні людські життя, ні знання.