Глава 34

- Це звичайні лікарські прийоми, - почала пояснювати йому, намагаючись знайти потрібні слова в мові цих неандертальців, на ходу розуміючи, як втлумачити поняття «вентиляція легких і непрямий масаж серця» - Я, щоправда, вдихала дитині повітря та стимулювала роботу серця, але в цьому немає жодної магії.

Будь-який лікар це зробить.

Останню фразу ляпнула навмання, глибоко сумніваючись, що місцеві лікарі на таке здатні, але сподіваючись, що і Дракон про це теж не обізнаний.

- Я погано знаю лікарську справу, - підтвердив він мої здогади, я вже було видихнула з полегшенням, як цей гад додав: - Але я з'ясую.

«Хто б сумнівався, – подумала з досадою. - Тебе б до Серьоги у відділ, всі злочини б розкрив».

- А навіщо ви стрибнули у воду? - запитав принц, який знову поставив мене в глухий кут.

- Як навіщо? - поплескала спантеличено очима. - Дитина тонула.

Навіть не знайшлася, що ще додати. Хіба й так незрозуміло?

- Дитина прислуги, - похмуро уточнив чорний тип, а мені від його слів просто мозок винесло.

- І що? — спитала з роздратуванням і одразу зробила свій висновок: — Отже, якби тонув принц — усі кинулися рятувати, а якщо дитина служниці — нехай тоне?

Він не відповів, але в погляді читалося таке здивування, що мені стало ніяково. Знову я несу, напевно, якусь маячню з їхнього погляду.

Відразу ж згадала, пояснення старого воїна на моє запитання, чому в загоні немає жодного лікаря: «Вижив – гаразд, ні – значить, така доля». Яка дикість!

Чи не витягни я того малюка, йому б просто дали потонути? Варвари! До якого жахливого світу я потрапила! І де мій Ванько? Потрібно терміново мотати звідси!

 - Мені все одно чия дитина, - заявила йому відважно, нехай думає все, що хоче, мені начхати. - Життя – найцінніше, що є.

Здається, моя остання фраза настільки його приголомшила, що принц на якийсь час впав у ступор. Принаймні ознак життя не подавав. Лише продовжував на мене вирячатися, та й то, сумніваюся, що бачив. Звичайно, йому звиклому вбивати людей без рахунка, такі слова на диво.

Тільки я зібралася потихеньку втекти, як він різко рушив, лише оком встигла моргнути. Схопив мене бідолашну за плечі і притис до стіни будівлі.

- Звідки ти? - запитав несподіванно, і мене в холодний піт кинуло. - Ти зовсім не схожа на тутешніх жінок.

- А я і не тутешня, - прошепотіла ледве жива від страху, швидко розуміючи, як викрутиться: - Ми з батьком…

Але принц різко перебив мене:

- Я зустрічав жінок із тих країв, ти зовсім інша.

Мама дорога! І що йому відповісти? Я тут у портал випадково забрела? Не вбивайте дядечка.

Ну що ж, наш головний захист – це напад. Зброя жінки логіка, яка не піддається жодному логічному поясненню. Тому набравши більше повітря в легені, почала:

- Те, що я зовсім не знаю життя у палаці і не вмію поводитися як ваші жінки, лише означає, що у мене просто немає навичок та досвіду. Але це справа поправна. А у вас якесь виправдання? Я не дозволяла до мене торкатися! – і гордо піднявши підборіддя, скинула його долоні зі своїх плечей.

Від несподіванки принц не чинив опір і дозволив легко себе відштовхнути.

Вираз обличчя в нього став такий спантеличений, як у санітара Петровича, нашу лікарняну пам'ятку, похилого віку, коли я йому руку викрутила при спробі вщипнути мене за причинне місце. Він після того довго на мене косо поглядав, але більше не розпускав рук. В принципі, мужики вони однакові хоч у нашому світі, хоч у цьому. Чим незрозуміліша для них жінка – тим більше викликає цікавість.

От із принцем так виходить, не може він розібратися в мені, тому й причепився. Що б такого зробити, щоб він втратив до мене всілякий інтерес?

Поки я міркувала над глобальним питанням, Дракон прийшов до тями.

- Зараз будь-яка б на твоєму місці зніяковіла, почервоніла з ніг до голови і втекла. А тебе лише обурили мої дотики?

- Що у палаці сміливих жінок зовсім немає? – наша розмова набувала якогось дивного відтінку, ніби від війни ми повільно переходили до перемир'я.

– Чому ж, є. Але й вони вважають за краще вдавати з себе недоторк, - і принц усміхнувся, здається, по-доброму.

Чим якраз і примудрився мене збентежити.

- Врахую на майбутнє, - промовила я, пробиваючись крізь пелену туману, що мене раптово охопив. – І почну вчитися.

- Не варто, - зовсім по-дружньому видав Чорний чоловік і раптово додав чемно: - Ви змерзли, одяг зовсім мокрий.

А далі він зробив те, що просто збило мене з пантелику остаточно: зняв з себе плащ і начепив на мене, зав'язавши спереду.

Потім почав поправляти, та так і завмер, знову поклавши руки мені на плечі. А потім зовсім повільно став нахилятися.

«Зараз поцілує!» - промайнула остання думка перед тим, як мені остаточно знесло дах.

Тілом прокотилася хвиля жару, кожну клітинку охопила тремтіння збудження. Дихати стало важко, зате зігрілася одразу.

А цей мерзотник, як на зло, не поспішав. Хвилини тяглися повільно, я завмерла в очікуванні, а його губи завмерли в сантиметрі від моїх.

Наступної миті він відсахнувся, пробурчавши щось нерозбірливе під ніс.

- Ходімо, я вас проведу, - запропонував і, взявши мене під лікоть, повів у потрібному напрямку.

Перші кілька метрів я переставляла ноги чисто автоматично, слабо розуміючи, що відбувається і куди мене ведуть.