Глава 32

- А це що? - спитала батька, вказуючи на іншу посудину червоного кольору з жовтими візерунками, відволікаючись від філософських думок.

- Ти забула? - простягнув він сумно і додав несподівано твердо: - Прийдеться вчитися знову!

Я озирнулася, здивована незрозумілим мені натиском у його голосі.

- І не дивись на мене так нещадно! - вчительським тоном заявив батько. - Ти маєш розуміти, наскільки це важливо. Замінеш мене в лікарні, якщо знадобиться. Та й у житті тобі завжди стане в пригоді вміння лікувати.

За останніх слів він відвів погляд, ніби було соромно за них чи звинувачував себе в чомусь. Але це тривала всього мить, наступної він узяв із полиці вказану мною посудину і, повернувши до світла, почав мені розповідати:

- Колір рідини тобі вказує на основну властивість зілля: червоний - означає кров, синій, - лікар потягнув з полиці посуд забуття, і додав: - позначає розум. Малюнок золота показує напрямок. Тут намальовано символ смерті та символ пам'яті – отже, зілля стирає пам'ять.

Батько вручив мені ємність, і поки я намагалася запам'ятати дивні знаки, повернувся до столу і витягав якийсь зошит.

Повернувшись, він відкрив його на потрібній сторінці і тицьнув у малюнок пальцем:

- Дивись! Тут зібрано всі символи, їх не так багато. Ти запам'ятаєш легко, - він перегорнув кілька сторінок. - А тут: який колір, що означає.

«Вау! – мало не вирвалося в мене. – Та тут же ціла криниця інформації!»

- Візьми! - татко сунув мені зошит в руки і додав безапеляційно: - Вивчиш все і повернеш!

Потім він показав мені на полиці і радісно заявив:

- Можеш братися за вивчення!

– Сама? - здивувалася я, гублячись від великої кількості пляшок і колб.

- Так! - у папочки був такий задоволений вигляд, як у професора, який задав студентам каверзне питання і щасливий тим, що відповіді ніхто не знає. - Самостійне вивчення, завжди дає кращі результати!

Промовив наостанок повчально і, пославшись на невідкладні справи, швидко зібрався.

А я посміхалася йому слідом. На серці полегшало. Ніякий він не ворог. Цей чудик настільки захоплений своєю справою, що нічого довкола не помічає. І доньку він любить щиро, тільки, здається, зовсім не знає, як з нею поводитися.

Чому поводився дивно і навіщо амулет дав, поки не розібралася.Може, й справді, не знав, що Дракон відчує захист? А що третього принца не любить та побоюється – це точно. І ці побоювання можуть бути не марними.

Після того, як лікар пішов, я взялася за вивчення колб. Надовго залишатися в цьому світі я, звичайно, не збираюся, але ці знання, на даному етапі, можуть дуже стати у нагоді.

Перебираючи зілля, виявила такий самий, якй був у вбитої дівчини, тільки порожній. Взяла його з полички і почала розглядати. Символ на пляшці, відповідав такому ж у зошиті і позначав знання. Ага! Значить, я випила зілля знань. Дуже відповідає.

Вишукувати символи в зошиті і порівнювати з тими, що були на пляшечках, виявилося настільки захоплюючим заняттям, що я провозилася цілу пару годин, не помічаючи часу.

Шлунок мені нагадав, що сьогодні так і не пообідала, чай з печивом у тата не береться до уваги, а вже вечеря на підході. Пора б і повертатись, а то Мірана, чого доброго, піде мене шукати.

Сховавши зошит назад у татовий стіл, вирішила, що не варто тягати з собою таку цінну річ, вирушила назад. Батька шукати, щоб попрощатися, не стала, щоб не відривати його від діл і не гаяти часу. Завтра я обов'язково ще сюди навідаюсь. Здивувалася сама собі, звідки тільки з'явилася така жага до знань. Але мені нестерпно хотілося дізнатися більше і про зілля, і про цілительство, а головне – про їхню магію.

Шлях назад вирішила скоротити через садок, намалювавши в голові приблизну схему. Заблукати, зрештою, тут неможливо. Навіть якщо не туди зверну, все одно вийду до особняка одного з принців.

А звідти і до будинку лікаря рукою подати.Стан був бадьорим, погода весняно-тепла, тому моя прогулянка проходила в добродушному настрої. Із задоволенням милувалася першими квітами, що розпускалися, легко ступаючи по вистеленій каменем доріжці, що петляла між деревами. Дихала на повні груди. Це вам не повітря наших загазованих вулиць.

Зраділа попереду блискучому озерцю, отже, рухаюся в правильному напрямку.

Я вже майже обігнула його, коли помітила групку жінок, що збилися до купи, в однакових шатах. «Служниці, мабуть» - подумала байдуже і хотіла вже пройти повз, як почула несамовитий крик. Кричала одна з них, шалено бігаючи по березі, немов її оса вжалила і, намагалася кинутися у воду, інші її утримували. Простежила за її поглядом. В озері тонула дитина! По-справжньому, тонула. Але ніхто не намагався його врятувати, лише в паніці гасали берегом.

«Вони що, плавати не вміють? - подумала з досадою, а ноги мене вже несли у потрібному напрямку. - І треба воно мені?»

Майнула остання думка перед тим, як я скинула накидку і сиганула у воду.

Малюка я досягла, коли він вже перестав борсатися і став повільно занурюватися. Схопила його під пахви і попливла назад. Плити жахливо заважала сукня, так і норовило заплутатися між ногами і потянути на дно. У якийсь момент здалося, що випливти не вдасться. Перемагаючи паніку, що наступала, почала грести ще швидше.

Вибравшись на берег, впала від утоми. На моє найбільше здивування, дитині і на березі ніхто не збирався допомогати. Лише бідна матуся присіла і заголосила ще голосніше, решта скупчилась у труновій мовчанці.

Та що за люди тут такі?