Глава 10

- Мені здавалося, придворні дами вбирають етикет з молоком матері, - продовжив він так само в'їдливо. Вдавши, що щось згадав, додав: - Ах, так, ти ж не була багато років при дворі.

Мій терпець і так на межі, а він ще й знущається. Свердлила підлогу ненависно, не зводячи погляду. Боюся, якщо гляну на цього сатрапа, прочитає всі мої емоції на обличчі.

Не дочекавшись ніякої реакції, принц нарешті запитав:

- Навіщо прийшла?

Кланятися більше не стала, раз мене вже за це розкритикували, не варто й пробувати, тому відразу заходилася до справи:

- Я чула, що Ви залишаєте поранених у цьому місті?

Він лише опустив вії, підтверджуючи мої слова і, підбадьорена мовчанням, рішуче продовжила:

- Хотіла б залишитися з ними, тому що воїнам потрібен постійний догляд, а я краще за інших знаюся на лікарській справі.

- І мову швидко вчиш, - відразу вставив лускатий паразит, помітивши, що я вже добре розмовляю.

А я прикусила того самого язика, за якого мене ніхто не тягнув, і відповіла стримано:

- Я багато тренуюсь.

Він хмикнув і вийшов із-за столу.

- Виходить, хочеш залишитись і надавати допомогу пораненим? - перепитав, підійшовши до мене.

- Так, - відповіла скромно, зображуючи милу лагідну дівчину.

Я взагалі тиха, вразлива панночка, ніжна і чуйна. Відпустив би ти мене подобру-поздорову. А то якщо мене роздратувати я і по голові лопатою можу, не подивлюся на те, що принц. І не таких обламувала, були у нас пацієнти з манією величі.

Щоправда, з цим жарти погані, що не по ньому відразу за меч хапається. От і стою, мовчу, бідолаху невинну зображую. Дракон узяв мене за підборіддя і підняв обличчя, змушуючи дивитися йому у вічі.

- Не вірю, - заявив зневажливо. - Жодному слову твоєму не вірю.

Теж мені, Станіславський…

- А ось чому ти не хочеш так наполегливо повернутися до батька - питання цікаве, - промовив, свердлячи мене недобрим поглядом. - Боїшся викриття?

- Не боюся, - відповіла з викликом, - Тут тільки Вас треба боятися. Порівняно з Вами решта людей – лагідні вівці.

- Правильно, - несподівано підтвердив принц. – Поки ти мене боїшся – ти живеш. На цьому й закінчимо.

Він різко мене відштовхнув, позадкувала, щоб не впасти.

- З цього дня ти їхатимеш поруч зі мною, і завжди знаходитимешся в полі мого зору, доти, доки королівський лікар не підтвердить того факту, що ти його дочка.

Перспективка мене зовсім не втішила. Перед ним маячити, теж чого доброго і життя моє стане зовсім коротким. А я стільки ще не зробила, світ не врятувала…

- Але я не вмію їздити на коні! - заявила обурено, шукаючи хоч якийсь привід для відмови.

- Ти маєш час до завтрашнього ранку, щоб потренуватися, - посміхнувшись мов крокодил з болота, принц розпорядився, щоб мене проводили в стайню.

Знала ж, що добром це не скінчиться. І навіщо до нього попхалася?

Біля стайні на мене вже чекав Стир.

- Чому Ви тут? - спитала трохи роздратовано, все ж таки не вдалося стриматися після змістовної розмови з принцом.

- У мене наказ: навчити Вас верховій їзді, - відповів той просто.

Збентежено посміхнулася, воїн ні в чому не винен, не варто виплескувати на нього гнів, призначений іншій людині. Тому слухняно пішла за чоловіком у невелику загороду, де й мав проходити процес навчання.

Конячку мені вибрали саму смирну, насамперед нагодувала її морквою, бачила в кіно, що це найвірніший спосіб познайомитися з твариною. Вона хрумкала мовчки, і я втішена тим, що так легко вдалося налагодити з нею стосунки, тут же в пориві ентузіазму взялася за навчання, але після перших спроб залізти на шкодливу худобу зрозуміла, що все не так просто, як здавалося.

Щоразу, варто було мені задерти ногу, щоб перекинути через сідло, конячка робила крок убік. Після того, як я кілька разів впала на землю, вона заржала. Ні, не так як іржуть коні, вона ніби сміялася з мене. Причому і Стир і конюх її підтримували.

Мені за один вечір треба навчитися їздити верхи, а вони веселяться за мій рахунок.

- Ну, зачекайте! - пригрозила я цим трьом на чолі з неслухняною кобилкою.

Злість надихнула на подвиги і тепер із першої спроби залізла у сідло.