Глава 2

    Мертва принцеса лежала на тому ж місці, так само дивлячись скляним поглядом у небеса, і була точною моєю копією. Те ж саме світло-русяве волосся, ті ж  сірі з чорними цятками очі, той же овал обличчя, і навіть родимка над верхньою губою – все було моє.

   Я підповзла до неї, намагаючись розглянути краще, сподіваючись знайти відмінності. І я знайшла їх! Та  легше від цього не стало. Шкіра на її обличчі була молодою, ніжною, шовковистою, незважаючи на мертву блідість, як у п'ятнадцятирічної мене. Зараз, у свої двадцять п'ять, я не можу похвалитися такою свіжістю. Вже намітилися  слабкі  зморшки навколо очей і рота. Однозначно, знайдена мною дівчина була молодша років на п'ять-вісім.

    Що це все означає? Може підсвідомість хоче мені щось сказати?

    Вже відводячи погляд від неприємної картини, краєм ока помітила якийсь предмет, що стирчав з мереживної кишеньки її сукні. Дивно, що розбійники не забрали. Двома пальцями обережно вийняла його, щоб не потурбувати покійницю, хоч їй і все одно, а мені було моторошно. Цим предметом виявилася невелика колбочка з темно-синього скла, чимось схожа на крихітні пляшечки зі спиртним із мінібарів у готелях. Але це була незвичайна посудина. Скло було вкрите химерними опуклими візерунками. Рідини в ньому було не більше половини. Невже щось спиртне? Принцеса любила випити?  Припущення було таке безглузде і зовсім не в'язалося з образом мертвої дівчини. Це я могла і спирту потягнути після особливо важкого дня, а ця зовсім юна і така витончена.

  Щоб більше не будувати дурних припущень, відкрила пляшечку і принюхалася. Запах був дуже дивним, але точно не алкогольний, і здавався знайомим з дитинства. Трохи схожий на якісь ліки, але які- я так і не зрозуміла.  Можливо, бідолаха страждала на якусь хворобу? Або це...  Принюхалася ще раз. Точно! Заспокійливе.

   Моя мама любила для зняття стресу, як вона називала, прийняти «Новопасит». Як мене виводили ці моменти! Набулькається цієї гидоти і блукає по будинку, немов зомбі, ні на що не реагуючи. Спогади про маму зі щемливим болем повернули мене до дійсності.

  Невже сон може бути таким реалістичним? Навіть склянка в моїй руці була прохолодною і дуже матеріальною. Вирішила засунути  її в кишеню куртки, і  тільки в той момент виявила, що в курточці  мені зовсім не спекотно, а бідна принцеска в одній легенькій сукні. Хоча верхній одяг з неї могли й розбійники зняти, роздерли ж вони всю карету на шматки.

  Сидіти ось так біля мертвої дівчини вже не було сил, тим більше бачити її обличчя. Я щоразу вся здригалася, мимоволі зачепившись поглядом.

  Я підвелася. Потрібно щось робити. Іти далі дорогою чи повернутися до лісу?

Несподівано довкола померлої почало щось відбуватися.  Її тіло  огорнулося білим серпанком і почало розчинятися на очах. Я дивилася на все це, боячись моргнути, з відкритим від подиву ротом. Потяглася було рукою до покійниці, не вірячи власним очам, але зловила лише порожнечу. Тіло дівчини ставало все прозорішим, поки зовсім не зникло. На місці, де секунду тому воно лежало, залишилася лише прим'ята трава з плямами крові. Я, шокована побаченим,  присіла і доторкнулася то трави.  В ту ж мить мене несподівано накрила біла хмара, а до обличчя наче доторкнулася невидима холодна рука.  Я  відчула, що все моє тіло,  кожну клітинку, охопив холод. Я ніби застигала, перетворюючись на снігову королеву.

Але варто тільки моргнути, як все зникло, а мої відчуття повернулися в норму.

Що це було? Може моя нервова система дала збій, перевантажена такими видіннями?

У цей момент я остаточно вирішила, що переді мною розгортається один із жахливих снів, які трапляються у людей, що втратили свідомість. Так стало легше сприймати те, що відбувається навколо мене.

Залишатися на одному місці в очікуванні пробудження не було сенсу, бо  невідомо, скільки триватиме цей сон. У моєму випадку краще постаратися виправити жах, перетворивши його на казково-фантастичний сон. Тому обтрусившись, з рішучим виглядом вирушила на пошуки пригод, впевнена в тому, що зі мною не може нічого поганого статися, адже це лише сон. Найстрашніше, що може бути  - прокинуся в холодному поті від пережитого кошмару.

Залишивши далеко позаду страшну картину, я прямувала дорогою, з тривогою вдивляючись у обрій.

Що ще сьогоднішній день готує мені?

 «Що я несу? Поводжуся, як жалюгідна дурепа, але не можу нічого з собою вдіяти. Будь-хто б на моєму місці злякався до запаморочення». Але варто було мені зробити крок, як і вони рушили одночасно зі мною. Стало страшно.

     «Ніндзі» переміщувалися надто плавно, непомітно для очей, надто красиво, як справжні воїни із фантастичних фільмів. Відчувалася міць і сила. «Професіонали!» - з'явилося в мозку.

    - Відпустіть мене, будь ласка! - пробелькотіла я жалібно і позадкувала, але вперлася спиною в щось гостре і похолола від жаху. Мене одразу ж підхопили під білі ручки та потягли у невідомому напрямку.

- Гей! Ви що робите? – заволала щосили. – Куди ви мене ведете? Я нічого не зробила! Ми просто з Ваньком...

     При спогаді про брата такий жаль накотив, що навіть серце защеміло. Де він? Як там без мене? Що сталося із ним? Куди я потрапила?

     Воїни мовчки тягли мене, не звертаючи уваги на протести та спроби вирватися. Та й навряд чи я вирвалася б із цих залізних обіймів. Мене наче ведмеді підхопили. Здорові, бугаї! Що я проти них? Дрібна комашка. Усі мої слова вони зовсім ігнорували, навіть коли я їх, у пориві особливого розпачу, накрила матом. Треба ж, сильні та непохитні! Прямо супер-солдати якісь! Навіть Сергій на їхньому фоні, незважаючи на всю свою підготовку, виглядав би хлопчиськом.