Залишок ночі, Данієль провів неспокійно. Він не міг заснути, постійно повертаючись подумки до своєї матері. Пізніше він намагався усвідомити все, про що говорив Уеслі, але сказане ніяк не хотіло вкладатися в його голові до кінця. Канонічно продиктовані соціумом уявлення про життя, не хотіли руйнуватися вщент, відтак, змиритись з почутим - хлопець просто так не міг. Періодично, з вулиці долинали різні, дивні, не людські звуки, від яких волосся на шкірі норовило вставати на дибки. Мобільний телефон так і не включився незважаючи на всі спроби, які зробив Данієль. Мережа тут теж не ловила, виходячи з того, що спроби зайти в інтернет з ноутбуку також були безрезультатними. Під ранок, коли на вулиці стало більш-менш тихо, втома настільки сильно навалила на свідомість хлопця, що той не маючи більше сил опиратися – заснув в кріслі, в якому просидів всю ніч.
Прокинувся Данієль раптово – від голосів, які лунали з кухні, де, він вчора мав тривалу бесіду з Уеслі. Протерши почервонілі очі, хлопець відклав ноутбук, який лежав на його колінах, та встав. Спину трохи звело від незручного сну в кріслі, але зібравши всі свої сили, хлопець вийшов з кімнати. На кухні, він побачив Уеслі, який сидів за стільцем та щось старанно намагався пояснити неймовірної краси дівчині, з довгим вогняного кольору волоссям, яке було заплетене в тугу, але дуже грубу косу, що спадала нижче лопаток. Уеслі перевів погляд на хлопця, який увійшов в кімнату, а їхня розмова з дівчиною одразу перевалась.
- Добрий ранок! Виспався? – поцікавився чоловік, а дівчина в свою чергу лиш повернула зацікавлений погляд смарагдового відтінку очей.
- Емм, так, - сухо відповів Данієль, навіть не знаючи, з чого варто почати чи таки продовжити вчорашню бесіду.
- Чудово! А я якраз розповідав про тебе Кессі, - відрекомендував дівчину чоловік, показуючи на неї рукою, - гадаю, вона допоможе нам з усім розібратись!
- Це… це добре, - відповів Данієль все ще продовжуючи дивитись на Кессі. Щось було в ній таке, що притягувало погляд і змушувало насолоджуватись нею знову і знову.
- Тебе Данієль звати, вірно? – наче мелодія прозвучав її тоненький голосок, - Кессіопея Кінгстон, - сказала дівчина, протягуючи руку для потискання.
- Так, - відповів хлопець, а потім мотнув головою ніби відганяючи якесь навіювання та підійшов і потиснув її руку, - Данієль Акелз, - після того, як він себе відрекомендував, дівчина з легкою посмішкою різко перевела погляд на Уеслі.
- Я ж тобі казала, - солодкаво промовила дівчина, та знову зустрілась поглядом з Данієлем, - здається, я знаю як тобі вдалося пройти бар'єр, та сюди потрапити.
- І як же? – з певною насторогою запитав Данієль.
- Так само, як це вдалося одного разу зробити дуже схожому на тебе чоловікові, якого звали Джон, - з іскорками в погляді промовила дівчина.
- Що?! – Данієль не міг повірити в почуте, - Ви знаєте мого тата? Він тут? – серце шалено забилось від адреналіну, який наче швидкісний потяг мігрував по магістралях судин.
- Ну, - на мить завагалася дівчина з відповіддю, - теоретично – він тут, у місті, - її голос знову обірвався і вона поглянула на Уеслі, а потім стиснувши губи, добавила – але його поглинув туман.
- Що? Як це? Тобто поглинув туман? – вигукнув брюнет, переводячи погляд з Кессіопеї на Уеслі й назад.
- Одягайся, я мушу тобі дещо показати, - твердо відповіла дівчина, та підвелася, - мені потрібне твоє авто, - це вже дівчина промовила до Уеслі, який з цікавістю за всім спостерігав.
***
По дорозі, ні Кессіопея, ні Уеслі не промовили жодного слова, хоч Данієль намагався їх розпитати про все більше. Змирившись з тим, що в нього немає іншого вибору, як окрім слідувати за примхою долі у вигляді однієї «помаранчевої» дівчини, Данієль відкинувся на спинку крісла на задньому сидінні та дивився через вікно на місто. Блек Віллі - виглядав як звичайне провінційне містечко, зі своїми особливостями. Один великий гіпермаркет, декілька менших крамничок, готель з дивною назвою «Редмун», Церква Святого Якова, єдине кафе-бар «Престо», бібліотека Чайка Блеквуда та інші незначні споруди міста. Людей на вулиці було не дуже багато, хоча ті кого він зустрів - виглядали цілком звичайними. Через декілька хвилин, авто виїхало на міст, під яким текла досить бурхлива річка. Данієль спробував згадати, чи бачив він річку на карті в своєму телефоні, але нажаль так цього зробити і не зміг. Місто залишалось позаду, а за вікном проглядалися лісові хвої.
- Ми покидаємо місто? – запитав Данієль, не очікуючи отримати відповідь.
- Це місто не можливо покинути, - загадково промовив Уеслі та незабаром з’їхав з основної дороги, рухаючись лісовою місцевістю.
Данієль ніяк не прокоментував почуте та знову подивися через вікно. Дерева ставали все густішими, а дорога вужчою. Через декілька хвилин авто зупинилось і всі троє повиходили з позашляховика.
- Куди ви мене привезли, - запитав Данієль, оглядаючись навкруги, побачивши якесь місце поховання, що частково нагадувало старе покинуте кладовище, за яким ніхто вже дуже багато років не доглядав. Деякі хрести покосилися, пам’ятники були частково зруйновані, а на деяких гробах настільки сильно повиростали бур’яни, що важко було зрозуміти гріб на тому місці чи ні.
- Тут поховані наші предки, - коротко резюмувала дівчина, - вони зможуть дати відповіді, якщо, ти звісно готовий їх почути.
Данієль з підозрою подивився на дівчину, вагаючись чи справді йому це потрібно, та чи не буде кращим - розвернутись і втікати з усіх своїх сил, з цього чортового міста, повернувшись до цивілізації, повідомити копів про викрадення матері, й податися на її пошуки.
#4221 в Фентезі
#1043 в Міське фентезі
#1801 в Детектив/Трилер
#733 в Детектив
Відредаговано: 21.04.2024