Глава 2.2

      - То як ти забрів так далеко? – запитав незнайомець, викладаючи пасту на тарілку, - до речі, мене звати Уеслі, - відрекомендував себе чоловік та протягнув руку для потискання.

Данієль все ще досить яскраво відчував ту легкість з якою підняв його чоловік, та жовті очі, від яких застигала кров в жилах, тому він з острахом покосився на протягнуту руку та голосно ковтнув.

      - Ну перестань, я вже говорив, що в мене немає наміру тобі нашкодити, - заспокійливо відповів Уеслі, та простягнув тарілку з запашною пастою болоньєзе.

Живіт в Данієля тільки голосніше забурчав від вигляду та запаху їжі. Він ще раз окинув уважним поглядом незнайомця, та вирішив, що той, хто має намір його вбити, точно не буде відгодовувати перед смертю, хіба що це - такий собі "персональний фетиш" цього незнайомця. Хлопець покосився на вхідні двері, які тепер були позаду нього.

      - Ще 28 хвилин. Ти поводиш себе так, ніби не знаєш правил виживання в цьому місті. Хлопче, ти з якої планети?! – більш риторично промовив останнє запитання чоловік, та поставив тарілку з приборами на стіл.

      - А що, це місто чимось відрізняється від інших? – все ж запитав Данієль, розуміючи, що в нього немає іншого вибору. Злити чоловіка йому точно не хотілося, адже той був здатний на все, що завгодно. Фантазія зрадливо малювала найбільш криваві картини, та лише підкріплювала впевненість в судженнях хлопця, про те, що зараз найкраще буде вести з ним розмову у  "доброму тоні".

      - Де ти кажеш живеш? – з підозрою запитав Уеслі, примружуючи свої очі.

      - А я й не казав… - відізвався хлопець, та знову голосно ковтнув. Запах їжі так і зводив його з розуму, настільки сильним було відчуття голоду. Але він, стримував себе з останніх сил.

      - Краще тобі викласти все і одразу хлопче, - хижо промовив чоловік, - я не збираюся грати в дурнуваті ігри, - опершись на стіл, чоловік з викликом подивився на хлопця, - як тебе звати і звідки ти?

Данієль перевів подих, та відповів, - я Данієль, приїхав сюди у справах, - вирішив не розкривати усієї правди, продовжив хлопець, - мені потрібно,.. – він на секунду затнувся, та добавив, - мені потрібно дещо знайти.

      - Що? – запитав чоловік, все більше примружуючись, - ти не з Блек Віллі?

      - Блек Віллі? – запитав хлопець у відповідь, - це так називається це місто?

      - Бути цього не може! – промовив чоловік з якимось відстороненим поглядом, та опустився на стілець навпроти Данієля.

      - Послухайте, а чому я не можу піти прямо зараз, - запитав хлопчина та добавив, - і про яку 25-ту годину Ви говорите?

      - Як ти зміг увійти в місто, це… це неможливо – говорив про себе Уеслі, а його погляд хаотично бігав по Данієлю.

      - Може, я все ж таки, хоч на одне своє запитання отримаю відповідь? – зі злістю промовив хлопець!

      - Постривай, так-так. Я зараз спробую тобі все пояснити, просто те, що ти говориш - звучить нереальним!

      - Нереальним? Нереальне - це звір, який мене ледь не зжер в лісі, ось що було нереальним. Я навіть гадки не маю, як мені вдалося врятуватися. А тепер, я сиджу на кухні в якогось незнайомця, який утримує мене тут в заручниках та не випускає на волю! – випалив хлопець, різко піднімаючись зі свого крісла. Його голос почав тремтіти, а погляд бігав туди-сюди.

      - Ап, - поперхнувся повітрям чоловік, та також піднявся з-за столу, - та це ти мене ледь не вбив! В мене й досі залишився слід, а генерація у вовкулаки не гірша ніж у вампірів!

      - О Боже, я потрапив в заручники до психопата, - промовив осиплим голосом Данієль, ні до кого конкретно не звертаючись.

      - Сам ти психопат! Ось, поглянь, що ти зі мною зробив! – кинув у відповідь чоловік, та задер майку вгору, оголюючи живіт аж до рівня грудей.

Шкіра і справді була жахливою на вигляд. В ділянці правого підребер’я виднілася обпалена рана. Данієль не міг повірити в те, що бачить.

      - Я, не робив цього, я… - слова застрягли в горлі, від спроби усвідомити те, в чому намагався запевнити його чоловік, - я не міг цього зробити.

      - Ага, ну звісно, то це закликання я сам в себе жбурнув! – гаркнув чоловік, - не придурюйся хлопче! Що це було? Фаєрбол?

      - Про яке заклинання… - не зміг продовжити Данієль, в голові різко сплив спогад з останніх секунд в лісі перед тим, як він втратив свідомість. Фіолетове сяйво, яке гостро вдарило по зіницях, та хвиля сили яка відштовхнула звіра від хлопця. Сяйво, яке виходило з його кулону. Данієль інстинктивно потягнув руку до шиї, але долоня не відчула звичного гострого металевого кута, - де мій кулон?! – з острахом запитав хлопець.

      - Я його зняв з тебе, коли перевдягав з порваної футболки, - відповів Уеслі, - і віддам його у випадку, якщо ти пообіцяєш, що не будеш застосовувати проти мене свою силу, - поставив свою умову чоловік, а потім більш спокійно продовжив, - послухай, хлопче, я не хочу тобі нашкодити. Те, що ти не з Блек Віллі, є дуже і дуже дивним. Адже вже дуже багато років, місто оточує бар’єр, через який не може пройти жодна жива істота. А кожної ночі, долину поглинає туман. Ми змушені переховуватись, з надією зустріти світанок. Тому, я й не випускаю тебе на вулицю, бо там небезпечно!

Данієль стояв поруч столу, та не міг повірити у почуте. Бар’єр? Він пригадав той момент, коли йшовши по лісі, та натрапив на щось таке, що дійсно можна було обізвати бар’єром. Але, як таке можливо? Те, про що говорить цей чоловік було чимось - нереальним. Чимось, на грані фантастики, яку можна було зустріти у фентезійних книгах, що так любив читати хлопець в підлітковому віці.

      - Повір, я не в меншому здивуванні ніж ти, але зараз, я не можу відкрити двері та випустити тебе. Сьогодні повний місяць, а це означає - що хоч туман і зникне через 16 хвилин, але до світанку краще не висувати свого носа з дому. В такі ночі як ця, носферату вдається перейти грань, що утримує їх в тумані, та відкрити полювання на все живе, до чого ці потвори зможуть дотягнутися, - резюмував чоловік, та опустився назад на крісло.