Таємниця чистого голосу

       Жила собі дівчинка Млада, подружка Маркіяна. Вона була весела, мрійлива й дуже хотіла, щоб її любили й слухали. Та з цим була проблема. Вдома її ніхто не слухав, а ще й часто говорили неправду. Мама щось обіцяла — але не виконувала. А тато взагалі плутався у словах: мамі казав одне, Младі — інше, а чужим людям — зовсім інше. Усі вже звикли й навіть не ображалися, тож Млада подумала:

— Раз вони так можуть, то й мені можна.

Спершу вона збрехала подружці, що має нову ляльку. Потім сказала вчительці, що зробила домашнє завдання, хоча навіть не відкривала книжку. А потім почала вигадувати й для Маркіяна — про іграшки, книги, відпочинок з батьками і навіть про песика, якого ніколи не мала.

Спочатку брехня здавалася легкою — наче маленький клубочок павутиння. Але щоразу після неї в грудях у Млади щось стискалося.

— Таке ж відчуття, як тоді, коли крадеш… Брехати теж погано, — шепотіла дівчинка, обіймаючи іграшкового песика, подарованого Маркіяном. — Цікаво, він знає, що я брешу, і тому подарував мені Бобіка?

Веселість зникла. Млада стала сумною, ночами плакала й думала, чому тато ніколи не плаче.

      Якось вона сиділа сама на гойдалці. Вітер хитав її вгору-вниз, а разом із нею гойдалася туга. Дівчинка стискала Бобіка й ледь чутно схлипувала. І раптом до неї підійшла сусідка — лагідна бабуся Оксана, яка завжди приносила ласощі.

— Вітаю, сонечко! Чому ти така сумна, Младо? — запитала вона.

— О-о-о, бабусю Оксано… Я провинилася.

— Провинилася?

— Так… — і Млада розповіла все: як почала всім брехати, а потім відчула важкий камінь у серці.

Бабуся присіла поруч і тихо мовила:

— Брехня завжди залишає камінці. Але є спосіб позбутися їх — сказати правду. Тоді вони розсипаються на пісок і зникають. Ти готова почати говорити правду?

— Так, — зізналася дівчинка, — але я боюся.

— Чого саме? — лагідно запитала бабуся.

— Що від мене відвернеться найкращий друг. Я ж багато разів йому брехала…

Бабуся помовчала, а потім сказала впевнено:

— Друг завжди буде поруч, якщо твій голос звучатиме від чистого серця.

— То мені зараз йти? — спитала Млада невпевнено.

— Так, йди. А я тим часом віднесу до вас пиріжки з яблуками.

       Поки Млада розмовляла з Маркіяном, бабуся Оксана поговорила з її батьками, поділившись своїм досвідом:

— Не варто брехати, особливо якщо тебе чує дитина, бо дитяче серце — як чисте дзеркальце: усе, що в ньому відбивається, стає частиною її душі.

       Коли Млада повернулася додому, мама й тато сиділи за столом і виглядали трохи розгублено. На столі стояли бабусині пиріжки й ароматний чай.

— Младочко, — почала мама, — ми щойно поговорили з бабусею Оксаною. Вона розповіла, як ти хвилюєшся… І що, можливо, ми теж не завжди були щирими з тобою. Нам шкода, доню.

Тато кивнув:

— Ми обіцяємо виправитися. І хоч би що сталося — я завжди говоритиму тобі правду.

— Любий?.. 

— Гаразд, — усміхнувся тато, — говоритиму правду всім. Починаючи з цієї хвилини.

Млада стояла мовчки, стискаючи в руках Бобіка. Потім глибоко вдихнула:

— Тату, мамо… я теж більше не хочу брехати! Коли я мовчала про правду, в грудях жив важкий камінь.

Мама обняла доньку, а тато лагідно посміхнувся:

— Тепер він розтане, бо твій голос — чистий... І мій теж, з цієї хвилини.

— Младочко, — сказала мама, — бабуся Оксана згадувала, що ти все розповіла Маркіяну… Все гаразд?

— Так, — усміхнулася дівчинка. — Він про все знав. І про ляльку, і про песика, і про подорожі. Просто чекав, коли я сама скажу.

— І що він відповів? — поцікавився тато.

— Що правда повертає душі легкість — ту, яку мають лише хмаринки, коли вітер несе їх додому.

       З того дня Млада вже не боялася казати правду. Вона навчилася слухати серце — те саме, що колись затискав камінь. А коли ввечері мама читала їй казку, дівчинка думала:

«Чистий голос — це не лише слова. Це коли душа більше не ховається».