Падіння Єрихона

Рано-вранці, щойно небокрай зачервонівся ніжно-рожевим світлом, усе місто вже було на ногах. Дивний тривалий звук розбудив тих, хто ледь встиг заснути під ранок. Цар і воєначальники піднялися на найвищу сторожову вежу, щоб побачити, що коїться за стінами. Перед ними постала дивна картина: озброєний загін ізраїльтян ішов бойовим ладом, а за ними — семеро священників у білих шатах. Кожен тримав великого баранячого рога, у які вони невпинно сурмили. За ними люди, теж у білому, несли на жердинах щось покрите тканиною — то був Ковчег Завіту.

— Що то за річ? — запитав цар воєначальників.

Але ніхто не міг дати відповіді. Усі дивувалися: навіщо вони обходять місто, сурмлять у роги та несуть щось із собою? Цар покликав жерців:

— Поясніть мені, що відбувається?

— О царю, живи вічно! — відповіли ті. — Гадаємо, це ритуал, яким вони просять свого Бога про допомогу перед нападом.

— А що вони несуть на жердинах?

— Напевно, останки одного зі своїх царів.

— Дурні! — розлютився цар. — Ви нічого не знаєте й тільки вигадуєте! У цього народу немає царя, ними править їхній Бог Єгова.

Тим часом процесія проходила повз вікна Раав. Уся її родина виглядала назовні. Коли ізраїльтяни проходили поруч, Раав помітила, як воїни піднімають голови й дивляться на її вікно. «Усе ясно», — подумала вона. Ті двоє вивідувачів не обманули: усе військо знало про знак — червону мотузку. Раав ще раз перевірила, чи міцно тримається мотузка, поклала на неї руку і стиха прошепотіла: «Боже Єгово, благаю, не забудь про нас! Ми зробили все, як належало, чекаємо на Твій порятунок!»

Коли ізраїльтяни обійшли навколо міста і сурми змовкли, люди почали запекло обговорювати побачене. Хтось казав, що це заклик здатися, інші бачили в цьому магічний обряд, а хтось вважав, що це просто спроба залякати мешканців.

Такі ходи тривали шість днів. Щоранку містян будив звук баранячого рога, але за ним не йшло ні атак, ні підкопів, ні пожеж. Місто завмерло в напруженому очікуванні. Та ось настав особливий, сьомий день. Тільки-но перші промені сонця торкнулися мурів, мешканці побачили вже знайому процесію. Усе було як завжди: сурми, воїни, священники, Ковчег Завіту...

Але цього сьомого дня, обійшовши місто один раз, вони не пішли геть. Вони обійшли Єрихон шість разів, а на сьомий, коли священники засурмили особливо гучно, усі воїни здійняли могутній крик. І раптом землю струснуло. Мури задвигтіли. Хтось встиг вибігти на вулицю, хтось забився під стіл; паніка паралізувала місто. Стіни здригалися дедалі дужче, аж поки не почали валитися. Велетенські камені падали, здіймаючи хмари пилу, а гуркіт був такий, що закладало вуха.

Раав та її рідні сіли на підлогу і, міцно взявшись за руки, благали Єгову про захист. Хоч їхній дім, що стояв прямо в стіні, несамовито трясло, він лишився цілим. Минуло кілька годин (хоча їм здавалося, що вічність), аж поки у двері не постукали. Раав визирнула у вікно й побачила диво: тільки їхня частина муру вціліла, тоді як праворуч і ліворуч усе лежало в руїнах.

Відчинивши двері, вони побачили ізраїльських воїнів, жовтих від пилу з голови до ніг. Воїни всміхнулися:

— Вітаємо, наш Бог Єгова врятував вас! Ми не зачепимо вас, як і обіцяли. Ви вільні!

Воїни попередили, що з собою брати нічого не можна, крім металевих виробів: золото, срібло, мідь та залізо мали піти до скарбниці Бога. Сім'я Раав радо віддала свої мешочки з коштовностями як вдячний дар.

Уся рідня Раав — батьки, брати, сестри й малеча — вийшли на вулицю. Переступаючи через уламки колись неприступних стін, вони залишали позаду старе життя, прямуючи до табору ізраїльтян — назустріч долі в новому народі.