Маленький «ковчег»

Того дня в оселі Раав кожен мав свою справу: брати збивали ліжка з дерев’яних дощок, сестри дбайливо складали речі в скрині та перевіряли запаси харчів. Раав і сама зранку була на ногах, та щойно присіла перепочити, як до хати стрілою залетів молодший брат. Задихаючись від швидкого бігу, він мало не кричав:

— Тільки уявіть! Йордан зупинився! Там, угорі, вода стоїть стіною, а нижче за течією річище зовсім висохло. Військо Ізраїлю йде бойовим ладом просто по сухому дну! Це неймовірно, ніхто ніколи такого не бачив! У місті паніка, брами зачинені, торгівля вщухла. Цар видав указ усім сидіти по домівках і благати богів про захист!

Раав твердо мовила до нього:

— Вгамуйся! Негайно біжи за батьками й веди їх сюди. Нам усім треба бути в моєму домі, і щоб ніхто й на крок не ступав за поріг, аж поки місто не здобудуть.

Батьків не довелося довго чекати. Батько Раав, шкутильгаючи та важко дихаючи, зайшов до господи, а за ним і мати. Двері відразу замкнули на важкий засув. З вікна вони могли бачити, як вороже військо розташовується на рівнині перед самим Єрихоном.

Увечері, коли родина повечеряла й засвітила олійні лампи, батько підняв руку, закликаючи до тиші. Після тієї розмови з донькою в майстерні йому довелося багато чого переосмислити.

— Діти мої, — почав він, — я маю сказати вам щось дуже важливе. Від сьогодні ми більше не проситимемо допомоги у наших богів і не дякуватимемо їм.

Від цих слів усі завмерли, навіть малі онуки.

— За ці дні, — вів далі батько, — я збагнув істину: справжній Бог — лише один, і тільки Його ми благатимемо про порятунок. Я не знаю, який Він на вигляд. Кажуть, ізраїльтяни не мають Його зображень, та як би там не було — станьмо всі на коліна і попросимо Його про захист.

Усі в домі схилилися до землі. Батько Раав, повернувшись обличчям до вікна, що виходило на долину, де вже палахкотіли багаття ізраїльського табору, промовив:

— О Великий Боже, Єгово! Ми не знаємо Тебе, не знаємо, яку жертву Тобі принести, але благаємо: будь ласка, захисти нас і врятуй, ми не хочемо помирати. Не забудь, що обіцяли Твої люди, яких ми сховали й не видали варті. Пробач, якщо ми чимось прогнівили Тебе. Ми виправимося, коли все скінчиться і ми живими вийдемо з цього дому.

Після цієї молитви на обличчях з’явилися усмішки: вони відчули себе в безпеці в цьому тісному будиночку, що став для них ковчегом спасіння.

Тим часом в інших оселях міста ніхто не збирався спати. Охоплені жахом люди молилися своїм ідолам. Ніхто не знав, що принесе завтрашній день: чи то пожежу, чи то штурм брам — здогадок була сила-силенна. Цар, його наближені, воєначальники та жерці зібралися в головному храмі перед наймогутнішим, як вони вірили, богом — богом війни Нергалом. Велетенська статуя заввишки шість метрів мала людську голову та тулуб крилатого лева, і вся була вкрита тонким листовим золотом.

У храмі жерці готували криваву жертву — вони збиралися принести в дар немовля. Цар став перед низьким кам’яним жертовником праворуч від ідола, підняв руки до неба і звернувся до Нергала:

— О великий і могутній боже Нергале! Ти завжди захищав нас, за що ми щедро обдаровували тебе. Благаємо, не залиши нас і тепер! Наші вороги вже під мурами, вони стоять у долині Єрихона. Захисти нас від них і надто — від їхнього Бога Єгови! Доведи, що ти сильніший, і розвій їхні задуми. Нехай вони тікають і зів'януть перед нами, як скошена трава на сонці! Обіцяємо: якщо допоможеш, ми подвоїмо тобі жертви, і на цьому вівтарі ніколи не висихатиме кров наших дітей!

Після цих слів усі присутні впали на коліна, здійнявши крик: «Захисти нас, Нергале, винищи ворогів наших!». Їхні вигуки нагадували ревіння пораненого звіра. Вони волали, поки не була принесена жертва, а жерці не оголосили про кінець служби. З глибокою тривогою та сумнівами люди розходилися по домівках.