Напад

Прийшовши додому, я думав над своїм рішенням стати з нею командою. Можливо вона вбивця, а я з нею за одно не мене доті, посадять за грати, а моїх батьків.

В мою кімнату зайшов Олесь, вже здоровий.

-Привіт! Що робиш?

-Та-так нічого!

-Не обманюй ти такий, нібито про, щось роздумуєш.

-Просто не знаю, яку пісню послухати!

-Може Don’t let me down?

-Та можна.

Вже через п’ять хвилин, Олесь розшукав свій телефон і ввімкнув пісню. Батьків вдома не було, тому музика була на всю гучність.

Олесь танцював, а я підспівував своїм хриплим голосом.

Ми наспівались і на танцювались і вирішили пообідати, наш обід припинився, тому що мені подзвонили.

-Алло! Хто це?

-Це я, лектор!

-Звідки, ви маєте мій номер телефона?

-В мене є корисні люди, які мають не, тільки твій номер телефону.

-А ще, чий?

-Це зараз не головне, а головне, те що ми зараз зустрінемось у церкві!

-Там ж, служба!

-Ні, там проводиться служба, тільки в неділю.

-Добре, тільки запитаю дозволу батьків.

Я поклав трубку. Батьки, якраз приїхали з магазина з двома пакетами продуктів.

-Привіт! Що купили?

-Та-так овочі, фрукти і морозиво.

-МОРОЗИВО!

Мій брат швидко забрав один пакет, а я другий.

Коли я їв морозиво то потихеньку забував про зустріч, але вчасно згадав.

-Я згадав, можна мені піти прогулятись.

-Так можеш, а Олесь!?

-Олесь не хотітиме.

Олесь і справді не хотів йти нікуди, тому я пішов сам. Сьогодні субота, я прийшов о 9-ій годині в церкву, щоб розслідувати справу з моєю колегою. Вона стояла перед головним ходом в своєму повсякденному костюмі.

-Привіт!

-Може вже почнемо?

-Так, можемо починати!

-Звідки почнемо?

-З двора!

Ми акуратно працювали, тому що на дворі були поліцейські. На тротуарі було намальовано трупи, там ми дуже акуратно проходили, щоб не помішати поліцейській роботі. Я і колега старались говорити максимально тихо і виразно.

-Так, тут є кусок скла, біля трупа.

-Хороша робота!

Жінка обережно взяла в рукавицях кусок скла і поставила в кульок.

-Цікаво, що скаже поліція на це!

-Ми просто перевіримо відбитки пальців і все.

-Але ж, у нас немає на це дозволу.

-Не переживай все буде добре.

Жінка підійшла до мене, й обняла вільною рукою.

-Будь-ласка, відпустіть мене.

Жінка обережно відпустила мене.

-Вибач! Я не знала, як тебе заспокоїти.

-Добре! Що будемо робити, далі?

-Йдемо в мою лабораторію!

-Ну… можемо!

Ми пройшли до центра, церква була, не далеко від нього.

Лабораторія була невеличка і я так зрозумів в її домі, тому що там були інші кімнати і одна із них спальня.

Жінка витягла пакет з склом і мікроскоп і почала роздивлятися в ньому, скло.

-Ну, то що?

-Сліди…..піаніста.

-Що, то я був правий?

-Виходить що так, але тут ще сліди, я не можу розібратись!... Вибач!

- Та, не біда,  й так ми знаємо, що це міг бути піаніст!

Ми повернулись до церкви і зайшли в неї, зараз служба ряди були заповнені.

-Куди сядем?

-На останній ряд!

Жінка показала пальцем на пустий ряд і ми сіли за нього, та почали шепотіти.

-Так, коли буде наступна зустріч?

-Не знаю, може…

Я не почув останні слова, тому що на дворі, щось тупало, ніби орда слонів.