Розділ 9

Вдома дівчата все ще були під враженням від пригод у Магічному лісі. Ліна щасливо посміхнулася, притискаючи подаровану книгу:

— Це правда, був просто крутий квест!

— Ти права, сестро, — погодилася Оленка, розглядаючи свій новий амулет із хмарками.

​Хмаринка плавно перелетіла та сіла Оленці на плече:

— Королева справді чудово все придумала!

​Аж раптом у передпокої тихо скрипнули двері, і пролунав легкий стукіт.

— Мама прийшла! — вигукнули дівчата й разом побігли до дверей.

​Ліна першою підійшла й відчинила їх:

— Мамо!

​Але на порозі нікого не було. Порогом гуляв лише холодний протяг.

— Ліно, це дуже дивно... — збентежено мовила Оленка. — Мама вже мала б бути вдома, але хто тоді стукав?

​Хмаринка на плечі миттю насторожилася, настовбурчивши пір'ячко:

— Я відчуваю дивну магію...

— Я не знаю, хто це був, — прошепотіла Ліна, роззираючись довкола.

​У цей момент до передпокою вибіг кіт Сніжок. Він подивився на двері, його шерсть стала дибом, і він миттю втік під диван, ніби побачив щось жахливе.

— Сніжку, ти чого втік, ніби привида побачив? — здивовано запитала Оленка.

— А ти вгадала! — визирнув із-під дивана кіт, тремтячи всім тілом.

​Хмаринка тривожно подивилася на двері. Те, що було за ними, повільно й безшумно зайшло в будинок. Перед дівчатами постала висока, зловісна темна тінь.

​Оленка рішуче зробила крок уперед:

— Ну, так вже краще! Бо боротися з невидимками я не вмію. Вітре, допоможи мені!

​За покликом Оленки в кімнаті знявся потужний вихор, який підхопив тінь. Але як тільки вітер вщух, темрява знову зібралася докупи.

— Землю, допоможи! — вигукнула Ліна.

​З підлоги миттю виросли міцні зелені лози, але вони просто проходили крізь темний силует.

— Вона нематеріальна! Вона як туман! — крикнула Ліна, намагаючись знову й знову заплутати істоту в стеблах.

​Оленка зрозуміла, що звичайною магією стихій тут не зарадити. Вона торкнулася чарівної квітки від Королеви, стиснула в одній руці амулет-зірочку від Зорянки, а другою міцно затиснула новий амулет із хмарами. Дівчинка заплющила очі й усій душею покликала своїх магічних подруг.

​Коли Оленка відкрила очі, поруч із нею вже стояли Зорянка та її сестра Тіна!

​Ліна все ще намагалася впіймати тінь лозами, але істота наближалася. Тоді Зорянка дістала свою кришталеву пляшечку:

— Світло зірок, розвій темряву! — вигукнула фея й випустила сяючі іскри.

​Спалахнуло яскраве, сліпуче світло. Тінь жалібно засичала й миттю розчинилася в повітрі, ніби її й не було.

— Я так і знала! — посміхнулася Зорянка. — Будь-яка темрява найбільше у світі боїться щирого світла.

— Дякуємо вам! Ви врятували нас! — видихнула Ліна, опускаючи лози.

​У цей момент знову почувся скрип, і двері передпокою відчинилися. На порозі з пакунками з'явилася мама.

— Ліно, Оленко, вибачте! Я сьогодні трохи пізніше, ніж завжди, — мовила мама й ніжно обійняла доньок.

​Дівчата озирнулися довкола: ні Зорянки, ні Тіни вже не було поруч. Вони зникли так само непомітно, як і з'явилися.

​Хмаринка тихенько злетіла з плеча й прошепотіла Оленці на вушко:

— Зорянка та Тіна повернулися до Магічного лісу. Як ви, дівчата?

— Усе добре... — мовила Оленка, обіймаючи маму, але потім тихо додала до сестри: — Але все це дуже, дуже дивно. Звідки в нашому домі взялася ця темна тінь?