Розділ 4

​— Ліно, це було неймовірно круто! — вигукнула Оленка, коли вони знову опинилися у своїй кімнаті. — Я така рада, що з магічним лісом тепер усе добре!

​Дівчинка солодко потягнулася й лягла на ліжко:

— Тепер можна й спокійно відпочити. Добраніч, Ліно! Добраніч, Хмаринко!

​Оленка швидко заснула, і їй снився дивовижний, спокійний сон про сяючі квіти та дерева магічного лісу.

​На ранок дівчата прокинулися. Мама вже пішла на роботу, а Ліна запізнювалася до школи й швидко складала рюкзак.

— Я йду з тобою! — рішуче мовив Найс, спостерігаючи за підручниками.

Ліна здивовано подивилася на білосніжного лебедя:

— А якщо тебе хтось побачить?

— Не побачать, — упевнено відповів фамільяр.

Ліна не стала з ним сперечатися:

— Добре, ходімо. Бувай, Оленко! — мовила сестра й поспішила до школи.

— Бувай, Ліно! Успіхів! — відповіла Оленка.

​Залишившись удома, Оленка нагодувала песика Макса та малюка Лео. Потім дівчинка повернулася до голубки:

— Хмаринко, а що ти їси?

— Ну, я ж усе-таки голубка! — з посмішкою мовила Хмаринка. — Люблю хліб, різне насіння або черв'ячків.

— Черв'ячків у мене немає, — посміхнулася Оленка, — але хліб є!

Вона дрібненько накришила хліба на тарілочку, налила свіжої водички й поставила голубці.

​Потім Оленка підійшла до Сніжка, погладила його м'яку шерсть і запитала:

— Сніжку, а чому ми вчитимемося сьогодні?

Кіт поважно подивився на дівчинку:

— Навчися взаємодіяти з Повітрям. Не наказуй йому, а відчуй його. Наче ти і є саме Повітря. Заплющ очі, глибоко вдихни й уяви це.

​Оленка заплющила очі. Вона перестала намагатися силою змусити вітер слухатися. Вона просто спостерігала за ним, не вважаючи себе вищою за елемент — вони були на рівних.

— Повітря... — тихо прошепотіла дівчинка.

​Легкий вітерець грайливо торкнувся її волосся. Оленка уявила, як вітер дружньо кружляє довкола, приносить їй осіннє листя й м'яко слухає її бажання.

— Я зрозуміла! — радісно мовила Оленка. — Я не повинна контролювати вітер силом. Ми можемо просто взаємодіяти разом!

— Саме так! — схвально мовив Сніжок.

​Хмаринка підлетіла ближче й додала:

— Це дуже правильна думка, Оленко. Не треба силою тиснути на вітер, але й не втрачай контроль повністю.

​Маленький Лео підліз до дівчинки й ніжно замуркотів:

— Муррр... Дівчинко, ти така добра! Дякую, що врятувала мене.

— Мій ти маленький котик, — лагідно погладила його Оленка.

​Пізніше Оленка вийшла у двір. Хмаринка кружляла високо в синьому небі. Раптом біля паркану дівчинка побачила незнайомого песика.

— Привіт! Ти чий? — привітно запитала вона.

Песик радісно вильнув хвостом і гавкнув:

— Гав! Мою маленьку хазяйку звати Маша!

Оленка посміхнулася й погладила пса:

— А як тебе звати?

— Я — Чарлі! — гордо сказав пес. — Бувай, дівчинко, мені час бігти!

Песик весело побіг далі вулицею, а Оленка повернулася до хати. Вона присіла на диван біля Лео, який уже солодко дрімав.

​Невдовзі рипнули вхідні двері — зі школи повернулася Ліна, а за нею поважно йшов лебідь Найс.

— Оленко, я вдома! — гукнула Ліна.

Оленка підхопилася й обійняла сестру:

— Як минув день у школі?

— Чудово! Найса й справді ніхто навіть не помітив, — засміялася Ліна.

​Сніжок підійшов до дівчат:

— Радий, що ти вже вдома! Муррр!

​Аж раптом Оленка подивилася на стіну кімнати й завмерла від несподіванки. Зелена стіна з правого боку раптом почала темніти й ставати вугільно-чорною!

— Ліно... А хіба ця стіна не була повністю зеленою? — перелякано запитала Оленка.

— Так... — стиха відповіла Ліна, спостерігаючи, як темрява розповзається поверхнею.

​Чорний колір заворушився, вигнувся, і з плями виступила моторошна тінь — Чорний крадій! Він блукав світами й викрадав магію та бідних тварин.

— Що ти тут робиш?! Ми тебе не боїмося! — сміливо вигукнула Оленка, закриваючи сестру.

​Чорний крадій видав глухий, незрозумілий звук і кинувся на дівчат!

— Повітря, допоможи мені! — спокійно й зібрано мовила Оленка.

Потужний потік вітру відкинув тінь на кілька кроків назад, але крадій лише розлютився.

— Земле, допоможи! — вигукнула Ліна.

З-під підлоги вирвалися міцні зелені лози й обплели нападника, але той із силою розірвав їх.

​Тоді сестри одночасно схопилися за свої даровані прикраси:

— Зоряна магія! — в один голос вигукнули дівчата.

​З медальйонів вирвалося сліпуче, сяюче зіркове світло! Воно залило всю кімнату, ударило в Чорного крадія, і той із шипінням зник безвісти. Стіна вмить знову стала звичайною, чистою та зеленою.

​Дівчата важко видихнули й стиха прошепотіли:

— Дякуємо тобі, Зорянко...

​Хмаринка стурбовано підлетіла до дівчат:

— Ви як, сестрички? Зірки Зорянки допомогли вам?

— Так, дуже допомогли! — відповіла Оленка, переводячи подих.

​У цей момент знову рипнули вхідні двері — з роботи повернулася мама.

— Мамо! — вигукнула Оленка й міцно обійняла її на порозі.

Мама подивилася на вікно й посміхнулася:

— Бачу, наша голубка повернулася?

— Так, мамо, повернулася! — відповіла дівчинка.

​Про Чорного крадія та бій дівчата вирішили нічого не казати, щоб не лякати маму.