Частина 11. Новий герой

  Темноволосий статечний чоловік із темними, майже чорними очима і акуратною чорною борідкою їхав самотньо верхи на коні. Обоє, - і вершник, і його чотириногий друг, - виглядали надзвичайно втомленими. Піт річками стікав з чола людини. Одяг його припав пилом, а коли змішався з потом, став жахливо брудним, від чого чоловік виглядав зовсім не благородним, а навпаки, скоріше, дуже бідним. Лише осанка вершника і порода коня підштовхували до думки, що це людина не звичайна.

Вершник знемагав від спраги. Ні, звісно, він знав, що у пустелі спекотна погода. У нього із собою було багато води, Їжа та теплі речі. Та під час подорожі сталася прикрість: чоловік неправильно розрахував відстань до місця призначення. За його картою, він мав уже прибути, та кругом, куди не кинь оком, простягалася лише одна пустеля. Його вірні товариші пропонували допомогу в подорожі, але чоловік не міг взяти їх із собою. Надто небезпечна місія випала подорожуючому.

Чоловік нахмурив брови і вкотре вже дістав карту, намальовану замовником. Потім вийняв компас і звірив напрямок маршруту. Поки що все сходилося. Поглянувши на годинник, прикинув координати, піднявши очі на палюче сонце. Згідно даним, вершник мав бути на місці. Та довкола не було нічого, окрім пісків. День наближався до кінця, і мандрівникові варто було подумати про нічліг. «Якщо завтра нічого не знайду до опівдня, муситиму повертатися», - із прикрістю думав вершник. Запасів лишалося на дорогу назад і кілька днів плюсом.

Чоловік відчепив бурдюк із водою і зачерпнув вівса коневі. Для себе ж дістав ковдри і палатку. По тому, з дорожньої торби вийняв пляшку з вином, сухарі та м'ясо, помолився, повечеряв і вмостився спати. Близько опівночі сонного мандрівника збудило дике виття. Моторошне, з надривом. Він добре знав цей звук. Це він, той, по кого чоловік ішов. Похапцем підірвавшись із постілі, подорожній дістав із торби великого хреста, теплий одяг (бо ж, у пустелі вночі дуже холодно), святу воду і дзеркало. Чоловік відхилив полог палатки, тримаючи хрест поперед себе, голосно вигукнув:

-Хто б ти не був, пекельний виродку, вийди і покажися!

Виття перейшло у дике гиготіння:

-Я тебе зачекався, ! Випробуємо тебе на міцність?

-Ти, недостойний, маєш сумнів у імені, який мені дав мій народ?

-Ну що ти, маю лише надію уникнути участі моїх братів, яких ти загубив!

Демон рипнувся до Омрана, але у відповідь почув лише саркастичне покашлювання. Очі екзорциста світилися сміхом.

-Ох, що, не виходить? – в примарному співчутті похитав головою демоноборець. – Тобі хіба не казали, що я захищаю територію, на якій спиняюся Ти, вражий сину, тепер мій. Побазікаємо?

Омран дістав вино, і сів на порозі палатки.

-Будеш? – простягнув він пляшку демонові. – Ох, я зовсім забув – воно свячене. Насправді, я навіть розчарований у тому, як легко мені вдалося тебе спіймати.

Відсьорбнувши з пляшки, Омран продовжив:

-Я нікого не знищую, лише повертаю додому заблудлих духів, на кшталт тебе! Чи ти сподіваєшся лишитися серед людей і красти у них їх тіла на нікчемно короткий час задля власної втіхи, вбиваючи їх душі?

-Яке мені діло до людей! – загиготів демон. Він стояв і, схрестивши руки на грудях, спостерігав за своїм переслідувачем. – Особливо до їх душ? Я з братами спокійно собі жив, бешкетував, горя не знав, аж поки ти не з'явився зі своїм хрестом та не почав виганяти нас знов у Лімбо.

-То добре, але скажи мені, хто вас звідти випустив?

Демон на хвилину замовк, пригадуючи якісь деталі.

-Кілька років назад одна дуже могутня чаклунка, яка не знає про свою силу, відкрила прохід. Вона настільки недосвідчена, що навіть кота з собою на сеанс взяла! Тоді той рудий кіт допоміг шістьом моїм братам вибратися з полону.

-То ж, я гадаю, ти будеш діже задоволений, коли побачишся з ними! Бувай, враже, без тебе сумно буде!

І, прошепотівши молитву, стрельнув на демона з водяного пістолета святою водою.

Демон зник. Омран задоволено примружившись, поглянув у небо на зірки і, допивши вино, пішов назад у палатку досипати залишок ночі.

Та сон не йшов. Омран все розмірковував над словами демона. Це був не просто собі демон – останній з вигнаних екзорцистом, наймогутніший зі своїх шести братів. Стільки ж крові він випив! Два роки Омран ганявся за ним. А ворожий син, відчуваючи його наближення, щоразу переселявся до іншого невинного, утікаючи за мільйони кілометрів, втирав носа Омранові.

Аж поки екзорцист не зустрів її. Мадам Дюмор тямила досить непогано у демонах. Вона й розкрила Омранові таємницю найстаршого брата. Він зчитував енергію. Для того, щоб виродок не відчув наближення екзорциста, потрібно було змінити енергію. Для цього Омранові довелося почати пити. Справа лишилася за малим – знайти останнього демона. Тоді мадам Дюмор за допомогою своєї магії намалювала карту, вказавши місцезнаходження демона. Омран, лишивши своїх товаришів, з якими не розлучався ніде і ніколи, щоб ворог не вичислив демоноборця по ним, набрав із собою провізію та речі.

Омран виконав завдання. Та щось не давало йому спокою, якась дрібна деталь, якась дрібниця...

На ранок Омран вирушив назад, щоб звітувати про виконану роботу та отримати платню.