Частина 9. Джессіка і Бетті. Знайомство

  Бетті прокинулась від дивного шуму за дверима її кімнати. Накинувши халат на плечі, дівчина поспішила відчинити невідомому гостю.

  -Хто там?

  За дверима стояла дівчина, зовсім юна. Волосся в неї було зачесане назад і зібране в тугий пучечок, одягнена вона була просто, але елегантно, що наводило на думку про те, що ця дівчинка не служниця, а скоріше, на службі.

  -Даміло[УзМ1]  Бетті, ми усі чекаємо вас на сніданок через півгодини.

  -Ур-р-ра, сніданок! – заволав рудий  нечемний котяра. – А що нам даватимуть їсти? А я вже можу йти, я вже прилизав шерсть! А риба буде! А м’я-а-а-асо? Ї-і-істи!

  -Мурчику, вгамуйся! Тобі ж сказали, півгодини!

  Дівчина лагідно посміхнулася:

  -Ні, нехай іде! Я йому насипаю у мисочку добреників! Ми тут давно не тримаємо кімнатних тварин, відтоді як… - дівчина запнулася, зрозумівши, що поспішила розповідати те, про що мала поки мовчати. - Все почалося!

  Невпевнено завершила вона, і надто швидко пішла з коридору. За нею поспішив кіт, репетуючи про те, що «біднесеньку тваринку морять голодом». Бетті лише посміхнулася. Швидко збираючись, вона напружено думала про те, що робити з втратою пам’яті Джессіки.

  -Сестро? – постукала Бетс у сусідні двері. – Ти тут?

  -Заходь, я щойно про тебе думала!

  -Як твоє здоров’я? – обережно запитала молодша принцеса.

  -Все чудово! У мене немає жодної подряпини! Це так дивовижно! Бетті, ти уявляєш, тут магія – це не злочин, а цілком повсякденна річ! Я у захваті! Мадам Дюмор так багато нам не сказала! Мені тут дуже подобається!

  -Значить, пам’ять повернулася до тебе?

  -О так, не хвилюйся! Ходімо на сніданок, люба, я так зголодніла, що готова проковтнули цілого бика!

  Дівчата поспішили вниз по східцям, але спустившись, зрозуміли, що зовсім не знають, куди потрібно іти.

  -Ну от, поснідали, - розчаровано протягнула Бетті. На що Джессіка лише хитро посміхнувшись, дістала з карману сувій.

  -Це – чарівна карта. Вона показує, де ми є і найкоротший шлях до місця призначення.

  -Де ти його відкопала?! – Бетті була дуже здивованою.

Джессіка таємниче посміхнулася, вдивляючись у риски:

  -Так, ми на східцях… Кухня… Великий обідній зал, малий обідній зал. Чорти б тебе забрали, куди ж іти?!

  -Обережніше тут зі словами, даміло! Ви ж чаклунка, і можете ненароком спричинити великі неприємності, - почули дівчата позад себе. Обернувшись, Джессі побачила ту ж дівчину, що заходила вранці до кімнати. – Я вже вас шукала, хотіла провести до обідньої зали. Екскурсію вам проведу по сніданкові, а після обіду вас познайомлять із вашим наставником. Тут нове місце для вас, потрібно багато з чим і з ким познайомитися.

  -Я надзвичайно рада вас знову бачити, - посміхнулася Джесс. – Ми якраз намагалися знайти дорогу і не спізнитися! Як тебе звуть, мила дівчинко?

  -Я Кароліна. Допомагаю по господарству.

  Тим часом дівчата прийшли до великих подвійних дверей, що при потребі відчинялися в обидва боки. Джессі аж повернулася, так вони захопили її. Обернувшись, принцеса помітила, що всі в великій обідній залі зацікавлено спостерігали за ними.

  -Вітайте майбутніх правителів нашої Лайксандрії! Це даміла Джессіка, майбутня цакорна[УзМ2] , і даміла Бетті, її сестра! Прошу вітати наших спасителів! Проженемо демонів!

  -Ура! Ура! Ура! – прокричала хором уся зала. Дівчата лише перезирнулися, після чого Джессіка насупилася, від чого між бровами з’явилася складка. Кароліна провела дівчаток до столу, всадивши їх по праву руку від поважного чоловіка.

  -Вітаю вас, даміли! Я – цакор[УзМ3]  Лайксандрії, тимчасово призначений, адже після того, як прийшли демони, люди збунтувалися і скинули попереднього цакора, що не справився із своїми обов’язками. Гарантія безпеки – найперше правило керівника цієї країни. З цього дня вас будуть навчати найкращі спеціалісти з безпеки!

  -Це честь для нас, - поклонилися принцеси.

  -Благослови, матінко Природо, наш сніданок! – з цими словами усі заходилися завзято вимахувати ложками.

  По сніданню, юних принцес повели на екскурсію. Восьмиповерхова широка будівля була виконана у готичному стилі, з примішками бароко. Позад будинку виднівся ліс, що простягався, доки сягало око. Лише дерева там були незвичайні: одні були здоровенні, як королівський палац, інші – мали кілька стовбурів. Деякі мали гігантське листя, як вуха слона, а інші – вкриті шипами. Кароліна сказала, що ті шипи – отруйні, а за пори дозрівання плоди стріляють на багато метрів, тому тоді тут ніхто не ходить.

  Попереду палацу простягалося море. Воно було таким тихим, таким красивим… Пісок на березі мав яскраво-рожевий колір, на який то набігали, то відступали легенькі хвильки. Трохи збоку стояли поважні величаві гори. Крайня з них була незвичайною, бо була схожа на людську голову.

  -Ця гора чарівна, - вела розповідь Кароліна, - бо має те ж зображення, що й керівник країни. Навіть, якщо поріжеться цакор при голінні, то на тому ж місці вмить виростають яскраві криваво-червоні квіти, ніби кров. Так люди знають, чи не прийшла пора обирати нового володаря в ті часи, коли правитель відправляється на велику війну.