Попіл дзеркального раю

Паніка відступала повільно, залишаючи по собі лише скляну порожнечу в голові. Я простояв на околиці міста до самого світанку, стискаючи в змерзлій долоні свій телефон. Його вузький екран залишався німим і темним, наче вимкнений маяк у штормовому морі. Навколо панувала гнітюча тиша, яку лише зрідка розривав далекий, лінивий гавкіт собак, принесений теплим серпневим вітром.
Я дістав цигарку, затягнувся, відчуваючи гіркоту тютюну, і розчавив недопалок підошвою своїх колись білосніжних, а тепер безнадійно заляпаних мазутом кросівок. Шлях назад до нашого «бункера» здавався дорогою на ешафот. Кожен шурхіт у кущах, кожен скрип гілки змушував мене здригатися й озиратися.
Залягти в густих заростях сусіднього двору було правильним рішенням. Звідти, крізь листя акацій, я бачив, як руйнується мій світ. Біля Коліної хати стояв обшарпаний міліцейський «бобик» з увімкненими синіми маячками, що безглуздо блимали в ранкових сутінках. Люди у формі виносили з хати все, що було мені дорого: мій новенький DVD-плеєр, пакети з моїм брендовим одягом із ТЦ, навушники, у яких я вперше почув справжню музику, і стоси дисків із мультфільмами. Вони вигрібали навіть їжу з холодильника, наче стирали саму згадку про наше життя.
Я обтрусився від пилу, натягнув кепку нижче на очі й, зобразивши вигляд звичайного тринадцятирічного хлопчака з району, що просто проходить повз, наблизився до машини. Міліціонер, що ліниво курив біля відчинених дверцятах «УАЗа», глянув на мене з байдужістю.
— Дядьку, а що сталось? — запитав я, намагаючись, щоб голос не здригнувся.
— Та що... — він сплюнув крізь зуби. — Бандитське лігво накрили. Мафія ціла, вісім чоловік загребли. Тепер сядуть міцно, років на двадцять, не менше. Справи у них були серйозні: депо, метал, стрілянина... Кінчилося їхнє кіно. Все давай біжи мені ніколи. 
Він відвернувся, а я побрів далі, відчуваючи, як асфальт під ногами стає нестерпно важким. Слова «двадцять років» лунали в голові як смертний вирок. Спокійне життя з Колею, шоколадна паста на сніданок, поїздки на чорному джипі та безтурботні мультики — все це зникло, наче міраж у пустелі.
Я знову був один. Посеред великого, похмурого міста, яке пахло засинаючим заводом, димом палених дротів та безнадією. Я зупинився на розі, намацав у кишені телефон — єдину річ, яку вони не встигли забрати. Сонце остаточно зійшло, висвітлюючи іржаві труби на горизонті. Школа, про яку казав Коля, тепер здавалася мені єдиним місцем, де я міг би просто розчинитися й зникнути.
Я став свідком підйому та падіння імперії, збудованої на мазуті та вірності. Тепер моя черга була вирішувати: залишитися привидом пром. зони чи спробувати стати кимось іншим.
А Коля так і ні разу не зателефонував на мій телефон….