Липневі сутінки

Так тривало до самого липня. Світ навколо розпікався від літньої спеки, а наш колишній «бункер» став просто місцем для ночівлі. Коля з головою пішов у справи — він зникав на світанку і повертався пізно ввечері, пропахлий дорогим парфумом, офісним кондиціонером та незмінним тютюновим димом. Я ж став справжнім «принцом пром. зони». Цілими днями я тинявся містом у своїх нових кросівках, бездумно витрачав кишенькові гроші на нескінченні порції морозива та ігрові автомати, намагаючись вбити час, якого раптом стало забагато.
Все змінилося одного тихого вечора. Ми сиділи на ґанку, вдихаючи густе, напоєне ароматом матіоли та пилу липневе повітря. Коля затягнувся черговою цигаркою, вогник якої яскраво спалахнув у сутінках.
— Слухай, малий, — промовив він, не дивлячись на мене. — Тобі треба в школу повертатися. Пора вчитися. За документи та перевід не хвилюйся — я все «порішаю». У серпні поїдемо в той самий центр, скупимо тобі все: рюкзак, зошити, форму... Все, що треба. 
Я застиг, наче мене вдарило струмом. У ту мить я не зміг розібратися у власних почуттях. Це не був звичайний підлітковий спротив навчанню. Це було щось значно глибше — глухий, липкий страх, що підступав до самого горла. Я раптом усвідомив, що мені тринадцять, що за ці пів року назавжди забув, як це — бути просто дитиною. Як це — бути звичайним учнем, який переживає через контрольну чи невивчений вірш.
Цілий вечір я провів у стані тихої паніки. Я заплющував очі й уявляв шкільні коридори, гамірні класи та сотні очей моїх однолітків. Про що мені з ними говорити? Як розповісти про каву на світанку, про закривавленого Колю на дивані, про «вовків з BMW» чи про те, як пахне справжня Нутелла після тижня голодування?
Я дивився на свої руки — вони були чистими, без мазуту, але я все ще відчував на них важкість того самого телефона . Я став частиною світу, де помилки виправляються не гумкою в зошиті, а пістолетним пострілом або дзвінком «потрібним людям». І тепер мені пропонували повернутися туди, де головною проблемою було запізнення на перший урок.
Тієї ночі я довго не міг заснути, дивлячись на зоряне липневе небо. Я боявся не вчителів і не уроків. Я боявся, що серед звичайних дітей я назавжди залишуся чужинцем — маленьким старим, який знає про життя надто багато.