Дзеркальний палац нового часу

Коля впевнено викрутив кермо, і наш чорний велетень, мяко погойдуючись на пневмопідвісці, завмер на парковці прямо перед головним входом. На тлі запилених «Жигулів» та побитих життям «Газелей» наш Land Cruiesr виглядав як хижак, що приліг відпочити перед стрибком.
Я вийшов із машини й на мить заціпенів, задерши голову вгору. Перед нами височіла надзвичайна споруда — величний моноліт зі скла та бетону, який у променях березневого сонця здавався не будівлею, а гігантським упалим уламком неба. Весь фасад був облицьований дзеркальними панелями, у яких викривлено, але яскраво відбивалося все місто: пропливаючі хмари, дахи навколишніх будинків і ми самі — маленькі постаті на порозі великих змін.
Торговельний центр нагадував величезне дзеркало, що виблискувало холодною, впевненою розкішшю. Жодної іржі, жодного натяку на мазут чи заводську кіптяву. Тільки чисті лінії, шліфований алюміній та прозорість, від якої паморочилося в голові.
Коли ми підійшли ближче, я мимохіть уповільнив крок, очікуючи побачити звичні залізні ручки чи важкі двері, як у нашій «берлозі». Але тут усе було інакше. Величезні скляні стулки безшумно розїхалися в боки самі собою, реагуючи на наше наближення. Це була справжня магія технологій — автоматичні двері, які гостинно запрошували нас усередину, у світ, де панував запах дорогого парфуму, штучне світло неонових ламп та нескінченний шелест грошей.
Коля лише поправив комір куртки й впевнено переступив поріг, навіть не здивувавшись. Я ж зробив цей крок, відчуваючи, як за спиною залишається холодна весна мого району, а попереду відкривається життя, про яке я раніше не наважувався навіть мріяти.