Таємниці за щільними шторами

Коля мовчав кілька секунд, що здалися мені нескінченними, він нерухомо дивився на завішене важкою тканиною вікно, за яким панувала сира березнева ніч. Здавалося, він зважував кожне слово, наче золотий пісок на терезах дяді Борі. Нарешті він повільно повернув голову до мене.
— Є така прикмета, малий... — голос його був тихим, але в ньому відчувалася сталь. — Щоб усе вигоріло до кінця, не можна нікому нічого розповідати. Слово, вилетівши, може зіпсувати весь розклад. Зачекай пару днів, повернуться мої хлопці — тоді все дізнаєшся. Сам побачиш.
Я відчув, як у грудях запекло від розчарування. Здавалося, після всього, що ми пройшли — після перевязок, кави на світанку та моїх забігів за «оковитою» — я заслужив на частку правди. Образа отруйним туманом поповзла всередині. Може, він мені просто не довіряє? Або досі вважає за мале цуценя, яке може ненароком бовкнути зайве?
А може... в моїй голові раптом спалахнули кадри з тих самих бойовиків Сталлоне. Може, в цій хаті всюди жучки? Може, стіни мають вуха, і Коля боїться прослуховування?
Я нічого не відповів. Мовчки розвернувся і побрів до свого дивана у вітальні. Коли я ліг, старі пружини мяко прийняли моє тіло, і я буквально потонув у цьому затишку, наче в глибокому озері. Втома останніх днів нарешті взяла своє. Засинаючи під монотонне цокання годинника, я все ще прокручував у голові його слова. «Почекай пару днів...».
Березневий вітер за вікном штовхав гілки акації, які дряпали стіну фортеці, а мій телефон лежав поруч на підлозі, мовчки чекаючи на той самий дзвінок, що розставить крапки над «і».