Відлуння коротких гудків

Вечірню тишу, що вже встигла стати звичною в нашій фортеці, раптом розірвав різкий, пронизливий звук. Мій телефон завібрував на кухонному столі, перекриваючи тихе бурмотіння телевізора. Я схопив слухавку, відчуваючи, як спітніли долоні.
— Малий, це ти? — пролунав у трубці сухий, наче тріск ламаної гілки, голос Сергія.
— Так, — відповів я, затамувавши подих.
— Передай Колі: все порішали. Зрозумів?
— Так, зрозумів, — видихнув я, але звязок уже обірвався довгими, байдужими гудками.
Я застиг на місці, все ще стискаючи телефон.
— Хто дзвонив? — пролунало з кімнати. Голос Колі був слабким, але в ньому знову зявилася та владна сила, яку не випалити кулями.
Я зайшов до нього. Коля напівлежав на ліжку, опершись на подушки. Колір обличчя нарешті став живим, а в погляді зявився блиск, якого я не бачив від самого Нового року.
— Сергій, — сказав я, зупинившись біля порогу. — Казав, що все порішали.
Коля ледь помітно посміхнувся — це була посмішка переможця, який щойно дізнався про фінал битви.
— Це добре, — тихо промовив він. — Дуже добре.
Тієї миті моя цікавість, яку я стримував тижнями, остаточно перемогла страх і повагу. Я набрав повні легені повітря, наче перед стрибком у крижану воду, і випалив те, що мучило мене щоночі:
— Коля... що сталося тієї ночі? Де ти пропадав весь цей час?
Я чекав, що він знову відмахнеться, назве мене дитиною або накаже зробити ще кави.