Сила гарячого бульйону

Я допоміг Колі дійти до кухні. Він спирався на моє плече всією своєю вагою, і на ці кілька метрів я став для нього живою опорою. Це були майже ті самі обійми, від яких він так різко відсахнувся годину тому, але зараз він не протестував — біль і виснаження диктували свої правила.
За столом панувала абсолютна тиша, порушувана лише цоканням годинника та брязкотом ложок. Коля їв жадібно, майже люто. Він розправлявся з гарячою «Мівіною» та масивними канапками з такою пристрастю, з якою я колись накидався на їжу в тому самому кафе після нашого «рейду» по автостанції. Кожен ковток гарячого, приправленого «Gallina Blanca» бульйону ніби повертав йому колір обличчя.
Ефект був майже магічним. Коли тарілки спорожніли, він підвівся і самостійно, хоч і повільно, дійшов до ліжка. Здавалося, ця проста локшина з пакетика була для нього справжнім еліксиром сили.
Я мовчки помив посуд, наводячи лад на кухні, і повернувся до його кімнати. Коля вже дрімав. Він лежав нерухомо, занурившись у важкий, глибокий сон, наче за цю ніч власноруч розвантажив кілька вагонів із вугіллям. Я сів на край стільця поруч і просто дивився на нього.
В голові роїлися думки, від яких ставало млосно. Я гадав: чи не приснилося мені все це? Чи справді я, звичайний пацан, зараз охороняю спокій людини з зірками на плечах? Цікавість розривала мене зсередини, наче розпечене залізо. Що ж насправді сталося в ту лютневу ніч у депо? Хто стріляв? Хто залишився там, на іржавих коліях, назавжди?
Я дивився на його забинтований живій і розумів: ця тиша — лише тимчасове перемиря. Відповіді обовязково прийдуть, але разом із ними прийде і нова небезпека, від якої не врятують ні броньовані двері, ні гаряча кава.