Аромат спецій

Я вимів із полиць гастроному все найкраще, наче готувався до прийому іноземної делегації. У моєму пакеті гордо лежала палиця сировяленої ковбаси, шматок справжнього твердого «Голландського» сиру з тими самими ідеальними дірками, які малювали в мультиках, та пачка імпортного вершкового масла і цигарки. Вінець моєї закупівлі — свіжий хліб, який ще зберігав тепло пекарні, — пахнув так спокусливо, що я ледь стримувався, аби не відкусити хрустку скоринку дорогою.
Повернувшись до нашої фортеці, я застав Колю в тій самій позі: він сидів на краю ліжка, зосереджено клацаючи пультом. Екран телевізора миготів кадрами новин, але я бачив, що його думки десь далеко.
— Пять хвилин, Коля! — кинув я, влітаючи на кухню.
Робота закипіла. Я нарізав ковбасу та сир акуратними скибками, щедро намастив хліб маслом, створюючи багатоповерхові бутерброди. Але головною стравою нашого обіду мала стати легендарна Мівіна. Я з азартом розтрощив сухі брикети локшини прямо в пачках, висипав їх у глибокі миски й дістав секретний інгредієнт — золотистий кубик приправи Gallina Blanca.
Я обережно розділив кубик на чотири рівні частини, додаючи по шматочку до кожної миски для того самого «домашнього» смаку, про який співали в рекламі. Щойно окріп торкнувся локшини, кухню заповнив густий, пряний аромат курки та спецій — запах, який у ті роки був синонімом швидкого й ситого щастя.
— Дві хвилини! — гукнув я Колі, накриваючи миски блюдцями, щоб локшина «дійшла».
Наш стіл виглядав як бенкет посеред війни. Поки пара здіймалася над мисками, я відчував неймовірну гордість. Я не просто приготував їжу — я дбав про свого героя, повертаючи його до життя за допомогою гарячого бульйону та бутербродів із «Голландським» сиром.