Герой у світлі весняної капелі

Ми повернулися до хати, де повітря все ще зберігало запах ліків та тривожних ночей. Колян простягнув руку, і я без вагань віддав йому свій телефон.
— Моєму апарату хана, — глухо кинув він. — Розлетівся на друзки.
Він швидко набрав номер Сергія. Поки вони про щось розмовляли впівголоса, я не міг відірвати від нього погляду. Для мене він більше не був тим обшарпаним алкашом із району, яким його знав Валера з прийомки. В моїх очах він перетворився на справжнього героя з тих американських коміксів, що іноді траплялися мені на ринку. Поранений, але не зламаний, він сидів посеред своєї фортеці, тримаючи в руках ниточки великої гри.
— Я ще трохи відлежуся, — промовив Коля, кладучи слухавку на стіл. Потім він глянув на мене, і в його погляді промайнув звичайний людський голод. — Є що перекусити?
— Пять хвилин, Коля! Зараз усе буде! — вигукнув я, вже заскакуючи в черевики.
З того моменту імя «Колян» назавжди стерлося з моєї памяті. Тепер був тільки Коля. Мій командир, мій наставник, мій особистий супергерой.
— Я миттю в магазин! — кинув я, застібаючи куртку.
— І цигарок ще візьми! — почулося мені вже навздогін, коли я вилітав за двері.
Дорога до магазину здавалася мені шляхом у новий світ. Все навколо було залите сліпучим білим снігом, від якого сонце відбивалося мільйонами дрібних дзеркал, змушуючи мружитися. З дахів будинків звисали довгі, кришталеві бурульки, з яких бадьоро капала вода. Цей ритмічний звук — весняна капель — нагадував мені, що весна вже не просто близько, вона вже тут. Вона вимиває бруд минулого року, готуючи місце для нашої великої розвязки.
Я летів до гастроному, відчуваючи в кишені решту від «тих самих доларів», і вперше за довгий час я не боявся. Бо знав: у броньованій хаті мене чекає Коля, і разом ми — непереможні.