Сонце крізь брудне скло

Ранок видався неймовірно яскравим, наче зима раптово капітулювала перед березневим наступам. Сонце, не питаючи дозволу, вривалося крізь каламутні, заляпані лютневою кіптявою вікна, малюючи на підлозі золоті смуги. Я стояв на кухні, заворожено дивлячись, як у старій банці залишилося кави рівно на дві чашки — останній резерв нашої облоги.
Поки я чекав, коли закипить чайник, тишу кімнати розірвав голос, який я вже не сподівався почути таким міцним.
— Малий... і мені зроби.
Я ледь не впустив кружку. Вилетівши з кухні, я побачив Коляна. Він сидів на краю ліжка, блідий, але з тією самою знайомою кривою посмішкою, яка завжди була його фірмовим знаком.
— Ти, сподіваюся, не викурив усі мої запаси? — прохрипів він, примружившись від яскравого світла. — І кави мені хоч трохи залишив?
Емоції накрили мене з головою. Я відчув таку дику радість, що на мить забув про всі закони нашого суворого світу. Я кинувся до нього, хотів обійняти, закричати, що він живий, що я впорався... Але Колян різко підняв руку, зупиняючи мене одним лише жестом.
— Ти чого? Як дитина, — відрізав він, і в його голосі знову зявилися ті сталеві нотки, які не терпіли слабкості. — Сентименти залиш для новин по телевізору. Неси каву і цигарки. Ідемо на ґанок. Жити треба далі.
Він підвівся, важко спираючись на стіну, але в його рухах уже не було тієї безпорадності, що три дні тому. Я кивнув, ковтаючи клубок у горлі. Ми поверталися до ладу.
Ми вийшли на поріг, і перші промені справжнього весняного сонця засліпили нас обох. Колян затягнувся, випустивши густу хмару диму, і вперше за довгий час подивився на дорогу не як на шлях до втечі, а як на поле майбутнього бою.