Затишшя під «Прогноз погоди»

Колян спав три дні поспіль. Його сон був глибоким і важким, наче він намагався виспатися за всі ті роки, що провів у камерах та на брудних коліях депо. Він не стогнав, не метався в маренні, і, на моє величезне полегшення, жар так і не охопив його тіло. Під час останньої перевязки я з острахом розмотував бинти, але вони залишалися чистими — кров нарешті відступила, програвши цей бій. Навіть ті вічні чорні кола під його очима, які здавалися мені частиною його обличчя, почали потроху світлішати. Він просто спав.
Мій телефон мовчав. Сергій не дзвонив, і ця тишина тиснула на вуха сильніше за будь-який крик. Щоб не збожеволіти в чотирьох стінах, я цілими днями просиджував перед телевізором. Я переглядав випуски новин із таким азартом, ніби чекав, що сувора дикторка раптом назве прізвище Коляна, розпочне репортаж про стрілянину в депо чи покаже знайомі обличчя «плащів».
Але екранна реальність була безнадійно прісною. Дикторка з ідеальною зачіскою монотонно зачитувала  курс валют, який знову кудись повз, та офіційні візити чиновників. Жодного слова про нічні розборки, жодного натяку на ту війну, що розгорнулася на порозі моєї хати.
Наприкінці кожного випуску незмінно йшов прогноз погоди. Обіцяли аномальне потепління та ранню весну, наче природа намагалася швидше змити брудний лютневий сніг разом із нашими слідами.
— Нехай проблеми та незгоди не роблять вам в житті погоди... — промовив чоловік з екрана своєю фірмовою усмішкою.
Ця фраза, така фальшива й недоречна в моєму забарикадованому світі, стала останньою краплею. Я різко натиснув кнопку на пульті, обриваючи його на півслові. У кімнаті знову запала тиша, порушувана лише сопінням Коляна. Я глянув на календар — лютий добігав кінця, і десь там, за броньованими дверима, весна вже гострила свої ножі.