Ранок іронії та попелу

Я розплющив очі ще до світанку. Тверда, байдужа підлога відгукнулася в кожному суглобі, нагадавши ту ніч, коли я спав на бетонному даху 13-го цеху. Кістки нили так, ніби мене всю ніч гамселили арматурою, але цей біль був корисним — він вигнав залишки тривожних снів.
Я обережно підвівся, затамувавши подих. У кімнаті панувала тиша, яку порушувало лише мірне, хоч і важке дихання. Колян лежав нерухомо, наче витесана з каменю фігура, чий живіт був забинтований білою бронею. «Дихає. Добре», — промайнуло в голові.
Я побрів на кухню, де панував напівморок. Руки самі потягнулися до банки — там ще залишилося трохи тієї самої гіркої кави. Це наш незмінний ритуал, подумав я, слухаючи, як закипає вода. Навіть коли світ руйнується, а поруч стікає кровю людина, ми варимо каву.
Вийшовши на ґанок із гарячою кружкою та цигаркою, я зустрів лютневий світанок. Холодне повітря одразу ж обпекло легені. Дивлячись на порожню вулицю, я раптом побачив нас. Нас — але інших. Я уявив, як на цьому самому ґанку могли б стояти ми: я, Ден, Макс та Ігор. Ми могли б вирости й стати тими самими мовчазними «плащами». Хтось із нас зараз міг би лежати там, усередині, борючись за кожен подих, поки інший вартує спокій зі зброєю в кишені.
Я загасив недопалок об перила і мимохіть посміхнувся. Це була гірка, іронічна посмішка людини, яка за кілька місяців постаріла на десять років.
«Чи зміг би хтось із моїх однолітків пройти мій шлях?» — запитав я сам себе. Поки вони списують домашку або вчаться палити за гаражами, я тримаю оборону в броньованій хаті поруч із людиною, чиє імя знає весь кримінальний розшук міста.
Я повернувся до кімнати. Кава вже не здавалася гіркою — вона здавалася звичайною. Як і моє нове життя.