Варта біля зірок

Коли за важкими дверима затихли кроки Сергія та його людей, у хаті запала така густа тиша, що я чув власне серцебиття. Я повільно роздягнувся, скинувши нову «аляску», і сів прямо на підлогу біля ліжка Коляна. Він тихо, натужно сопів, і цей звук був єдиним доказом того, що життя все ще тримається в його понівеченому тілі.
Минуло всього кілька хвилин, і раптом мене накрило. Таке відчуття безпорадності, ніби на плечі поклали бетонну плиту з того самого 13-го цеху. Мені до нестями захотілося втекти. Просто підхопитися, вискочити в лютневу ніч і сховатися в найнадійнішому, найтемнішому кутку закинутого заводу, де ніхто не знайде. Пальці самі тягнулися до телефона — хотілося набрати номер Сергія і прокричати в слухавку: «Я не справлюся! Я всього лише пацан, я не вмію лікувати зірки на плечах!».
Але раптом по плечах мазнуло холодним протягом від вікна. Цей гострий холодок подіяв краще за ляпас — він привів мене до тями. Я здригнувся і міцніше обхопив коліна руками.
Думки почали роїтися в голові, наче розбурхані оси. Що саме сталося? Де вони були цієї ночі? Може, це те саме депо, куди ми ходили як на роботу, вираховуючи кожну секунду руху потягів? Чи, можливо, це відлуння тієї розмови в пивбарі біля лазні, де той лисий так серйозно кивав Коляну? Або хтось із власників кіосків на автостанції вирішив, що платити «данину» обірванцю більше не варто?
Питання крутилися в повітрі, змішуючись із запахом горілки та антисептика. Я дивився на забинтований живіт Коляна і розумів: він заплатив за щось дуже велику ціну. У цих роздумах, притулившись спиною на холодну стіну, я й не помітив, як повіки стали важкими. Втома, страх і невідомість зрештою зморили мене, і я провалився в тривожний сон прямо там, на підлозі, біля ліжка свого пораненого наставника.