Нова посада та «цеглина» в руці

На кухні панувала атмосфера прифронтового госпіталю. Один із чоловіків зосереджено витирав руки рушником, розглядаючи власні костомахи, інший — змивав під краном залишки того, що ще годину тому було частиною Коляна. Сергій сидів на низенькій табуретці, втомлено опершись ліктями на коліна. Він підвів на мене погляд — важкий, вицвілий, але прямий.
— Слухай сюди, малий. Карти здані, ролі розписані. Тепер ти у нас — доглядальниця. — Він простягнув руку. — Давай свій мобільний.
Я дістав із кишені телефон. Сергій почав швидко вводити цифри, коментуючи кожен рух:
— Дивись за Коляном, як за рідним. Змінюй повязки, давай воду. Якщо раптом щось піде не так, якщо він почне марити або під дверима зявляться зайві вуха — дзвони мені миттєво. Номер я вбив. Нам треба закінчити ту справу, за яку Коля підставився.
Тим часом третій із них, той, що молодший, не гаяв часу. Він нашвидкуруч спорудив собі велетенський бутерброд із залишків шинки й хліба та вгризся в нього так, ніби не їв тиждень. Сергій подивився на нього з сумішшю огиди та втоми.
— А що? — прочавкав той з набитим ротом, не зводячи очей із Сергія.
Сергій лише повільно похитав головою з боку в бік, демонструючи повне несхвалення такої невчасної жадібності.
— Нам пора, — відрізав він, підводячись.
Вже на самому порозі, коли холодне повітря з коридору знову нагадало про лютий, Сергій зупинився.
— Решта з тих доларів у тебе залишилася? — запитав він, примружившись.
Я мовчки кивнув. Гроші були надійно сховані у внутрішній кишені «аляски».
— Залиш собі. Тобі ще купувати ліки й харчі. І памятай: телефон завжди під рукою. Не забудь, малий.
Двері зачинилися, і в хаті запала така тиша, що я чув, як цокає годинник у кімнаті Коляна. Я залишився один на один із пораненим звіром і маленькою чорною «цеглиною», яка тепер була моїм єдиним звязком із живим світом.